Нотатки Семена Паливоди - Іменем сонця E-Book

Юрій Сорока

• Herausgeber: Glagoslav Distribution (A)
• Kategorie: Gesellschafts- und Liebesromane
• Sprache: Russisch
• Veröffentlichungsjahr: 2020

Seitenzahl: 348

Beschreibung

Засніжені Товтри здригнулись від жорстокості таємничого вбивці, який не просто вбиває, а… розтинає тіла. Важкий, смертельний жах видерся на простори Поділля з невідомих пекельних глибин, і його не змогли зупинити навіть мури. Цей жах заповз на вулички Кам’янця, стиснув його в холодних обіймах й відібрав спокій у городян. Але, на щастя жителів фортеці і місцевого каштеляна, у них є останній козир — вже знайомий читачам з роману «Куля для вовкулаки» колишній курінний отаман Запорізької Січі, найкращій спеціаліст з розкриття злочинів в Україні Семен Ольховський-Паливода. Разом зі своїм вірним товаришем Микитою він повинен зупинити страшного вбивцю.
Це другий роман Юрія Сороки з серії «Нотатки Семена Паливоди».

Leseprobe

Нотатки Семена Паливоди - Іменем сонця ISBN 9789660387782 Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Засніжені Товтри здригнулись від жорстокості таємничого вбивці, який не просто вбиває, а… розтинає тіла. Важкий, смертельний жах видерся на простори Поділля з невідомих пекельних глибин, і його не змогли зупинити навіть мури. Цей жах заповз на вулички Кам’янця, стиснув його в холодних обіймах й відібрав спокій у городян. Але, на щастя жителів фортеці і місцевого каштеляна, у них є останній козир — вже знайомий читачам з роману «Куля для вовкулаки» колишній курінний отаман Запорізької Січі, найкращій спеціаліст з розкриття злочинів в Україні Семен Ольховський-Паливода. Разом зі своїм вірним товаришем Микитою він повинен зупинити страшного вбивцю.

Це другий роман Юрія Сороки з серії «Нотатки Семена Паливоди».

Юрій Сорока

Нотатки Семена Паливоди. Іменем сонця

Пролог

Зорі на нічному небі поступово втратили яскравість. Мармуровий диск повного місяця нависав над горизонтом, подібний до похмурого всевидячого ока. Дерева, що скинули листя на зиму і дочекались білої ковдри навколо себе, були схожі на руки мерців. Мерці тягнули до блідого диску місяця свої довгі криві пальці. Чорні й нерухомі у тиші, яка вкутала все навколо м’яким простирадлом безтурботності. Дерева тут зовсім не були схожі на ті, до яких звик Мешика. Вони були іншими. Втім, як і все навколо. Не було моря зелені. Не було повноводих річок і водоспадів. Не було співу птахів і криків дрібної звірини у густих кронах. Лише чорні віти, схожі на руки мерців, між пальців яких білими клаптями білів сніг.

І холод, що пробирав крижаними лабетами до самого серця. Холод, якого він не пам’ятав багато років, з далекої юності.

Чому він потрапив сюди, у холодну білу пустелю? Чому не залишився там, де бажав залишитись? Чому покинув усе й зійшов на торгове судно з наміром прибути туди, де народився і виріс? Питання поставали перед Мешикою одне за одним. І він мав на них лише одну відповідь.

Такою була воля сонця. Зовсім скоро світило вирушить у небуття, і йому доручено потурбуватись про повернення світла. Там, на іншому боці земної кулі, про це було кому подбати. Йому ж необхідно повернутись у країну дитинства і врятувати її.

І він неодмінно виконає свою місію.

Подумавши про це, Мешика зашепотів молитву сонцю і щільніше загорнув поли свого шкіряного морського плаща. Немов прокинувшись після довгого сну, озирнувся навколо.

За деревами, скільки бачило око, не було помітно жодних ознак людського житла. Лише залиті мертвотним сяйвом зимові поля, купи голих дерев і ледь помітна змійка шляху. Доповнювали пейзаж кілька прадавніх могил вздовж шляху. Вкриті сніговою ковдрою, як і все навколо, вони панували над рівнинним пейзажем. На верхів’ї однієї з могил, похилившись, бовванів кам’яний ідол. Чорний крук ліниво спостерігав за одиноким мандрівником із плеча ідола. Мешика раптом подумав, що так виглядатиме світ, якщо сонце не повернеться.

Симфонія місячної ночі, тиша і холод.

Так виглядає смерть.

Мешика зітхнув і покрокував далі. Він від усієї душі бажав опинитись серед рідного племені. У іншому, більш сприятливому для життя місці. Там, де завжди тепло, а темні нетрі джунглів відокремлює від океанської лазурі жовта стрічка піщаного пляжу. І сидіти біля багаття, поряд з воїнами, які принесли жертву сонцю. Але він знав, що це неможливо. Скоро вони повернуться. Ті, хто жадав від нього нових дарунків. А якщо він не виконає місію, повертатимуться знову і знову. Саме вони примусили його покинути звичні місця і бігти світ за очі, у холодну країну дитинства.

На мить місячне сяйво освітило обличчя Мешики. І від його вигляду ворон на плечі ідола голосно каркнув, залопотів крилами і полетів геть. Навіть ворона налякав худий простоволосий чоловік із зарослим багатоденною щетиною обличчям і гарячково палаючими очима.

Мешика йшов довго. Увесь час озирався, немов хтось серед снігової пустелі міг переслідувати його. Нарешті, важко дихаючи, зупинився. Озирнувся і осів на холодну землю. Спиною оперся об стовбур дерева. Довго відсапувався, після чого зачерпнув у пригоршню сніг і хотів покласти собі до рота. В останню мить помітив, що від речовини, якою були забруднені його руки, сніг став сивим у мороці. Ніс чітко вловив запах крові. Від цього запаху настрій Мешики швидко покращився. Він струсив сніг з долонь і зайшовся божевільним сміхом.

— Ось бачите? Вам не відібрати у мене світло! Я все виконаю! Виконаю, чуєте?! — звертаючись до ночі та місяця, заволав він. — У мене досить часу! Я залишив позаду надто велику відстань, щоб мати сумніви. Я дарую їхні серця сонцю! Світло має повернутись до людей. Без нього цей світ надто страшний!

Відповіддю на крик слугувала тиша. Хіба легенький нічний вітерець зашелестів пожовклим листям, що залишилось на вітах одинокого дуба, до якого притиснувся нічний мандрівник. Тихе шелестіння, що його ледь могло вловити вухо. Однак Мешика розцінив шелест на власний розсуд. Він звернув обличчя до місяця й голосно зареготав. Реготав довго, надривно, доки не зірвався на кашель.

— Ви думаєте, що переможете, боги темряви? — нарешті сказав він хрипким голосом, що дрижав від холоду і хвилювання. — Ні! Сонце отримає над вами верх. І першим, хто йому допоможе, буде воїн-орел! Мешика! Чуєте, це моє ім’я!

Він здійняв до темного небосхилу руки і потряс ними, ніби намагаючись продемонструвати свою незламність комусь невидимому. Після цього зітхнув і знову спробував щільніше загорнутись у плащ, який не рятував від морозу. Сидів під деревом недовго — як і минулого разу, і позаминулого. Холодне повітря швидко проникло у проріхи смугастої сорочки під плащем і примусило рухатись.

Він повинен рухатись, інакше замерзне.

І хоч Мешика не боявся смерті, думка про те, що смерть може завадити виконанню місії, пекла нестерпно. Він піднявся на ноги, озирнувся і пішов далі, про всяк випадок перевіряючи, чи не зник пакунок, що його мав за пазухою. Він не розбирав дороги й не намагався з’ясувати, де знаходиться. Надто багато років не був він тут. Просто йшов, сподіваючись потрапити у тепло до тієї миті, доки його доконає холод.

Собаки забрехали через півгодини. І Мешика не одразу зрозумів: це гавкіт собак у селищі чи голоси переслідувачів. Похмурих погоничів, що являлись йому від того самого дня, відколи Мешика таємно проник до храму і викрав пригоршню золотих прикрас, священне зображення бога Мештлі та ритуальний кинджал, щоб кинутись у мандрівку через океан. А можливо, він вирушив саме тому, що з’явились привиди? Мешика не пам’ятав, але точно знав, що вони поруч увесь час. Прислухався. У темряві ясно було чути гавкання собак. Тварини брехали попереду. Мешика криво посміхнувся. Здається, сонце все ще на його боці. Озирнувшись довкола, нічний мандрівник упевнився у правдивості своїх припущень. Місцина була знайомою. І хоч довгі роки, що їх проведено у далеких краях, не дозволяли упізнати більш детально, у загальних рисах він розпізнавав порослі лісом пагорби й засипані снігом долини. До хатини на узліссі залишалось кілька верст. Він знову засміявся божевільним сміхом, що переріс у напад кашлю, після чого покрокував навпростець, вище колін зав’язаючи у снігу. Раптом, згадавши, перевірив, чи на місці пакунок. Так, згорток залитого кров’ю пергаменту був там, де й мав знаходитись — у внутрішній кишені плаща. Мешика обережно погладив пакунок, як найбільший скарб. Потім зігнувся і старанно почав витирати руки снігом від темної крові, яка вкривала їх густими плямами. Нарешті виліз із глибокого снігу на ледь помітну стежину, після чого подався вперед майже бігцем...

У місячному сяйві вже були помітними узлісся й порослий сухим очеретом берег річки, коли Мешика зрозумів, що його наздогнали. Не ті, що зі смолоскипами у руках бігли його слідом напередодні, намагаючись помститись за смерть свого односельця. Ті були слабкими. Усе, що вони могли зробити з ним — просто забити палицями. У тому випадку, коли б побороли власний страх. Адже їм було страшно від вигляду дарунка, що зробив Мешика сонцю на краю їхнього селища. Натомість ті, що наздоганяли зараз, були значно небезпечнішими. Вони воліли роздерти на шматки не лише його тіло, а й душу. А разом з тим позбавити можливості досягнути мети. Саме через них Мешика змушений був здолати океан.

— Ні! — заволав він і зупинився серед галявини, залитої місячним сяйвом. — Ні!!! Залиште мене! Залиште! Я попереджаю — у мене є цього разу дарунок для сонця!

Але залишати його у спокої не збирались. На освітленій холодним місячним сяйвом галявині ставало все темніше від тіней, які оточували нічного мандрівника. Червоні палаючі очі дивились на нього звідусіль. Вони стискали коло все тісніше. Наближались і щось шепотіли. І у кожного з них було обличчя селянина, якого він убив напередодні. Обличчя з трьома ранами від куль, по якому стікала кров. Мертвотно-бліде обличчя і позбавлене одягу тіло з розсіченим навскіс животом. Кров зі страшної рани заливала живіт і ноги. І хоч від кількості ходячих мерців на галявині у Мешики мерехтіло в очах, насправді він бачив перед собою лише одну жертву, яку в незбагненний для нього спосіб перетворили на десятки й десятки мертвяків.

Тих, які жадали зараз його крові.

Вуста кожного з них розкривались, але Мешика чув лише один голос. Монотонний голос, який не міг належати людині. Він спробував затулити вуха руками і загарчав:

— Чого ви хочете від мене? Що вам потрібно?!

Шепіт на мить припинився, після чого голос мовив:

— Ти знаєш.

Мешика боязко підняв голову і оглянув мерців, які оточували його тісним колом. Дивно, але він все ще не міг звикнути до них. Спочатку у джунглях, серед задушливого запаху гниючих рослин. Потім на кораблі, серед океану. Нарешті у вкритих снігом лісах... Вони приходили й вимагали приєднатись до них. Змінювались лише обличчя. Це були обличчя тих, кого він обрав нещодавно. Але усі вони вимагали одного. Колись він вчинить так, як вони вимагають. Але не цієї миті.

— Ні! — Мешика рішуче похитав головою. — Занадто рано.

— Ти знаєш, — знову зашепотіли холодні вуста кожного. Тим самим голосом, який не давав йому спати уже багато днів.

— Ти знаєш...

— Ви мене не зупините! Я повинен повернути сонце!

— Ти один з нас...

— Нізащо! — Мешика відчув, що ним оволодіває божевільний сміх. — Ви лише мерці, лише мій дарунок сонцю! Ви не змогли мене зупинити, коли були живими, не зупините й зараз! Ви нікчемні тіні! І зникнете, коли повернеться сонце!

— Ти один з нас... — вперто повторював голос. — Ходімо, адже це так просто...

Мешика відчув, що його тіло дрібно тремтить. Потрібно було тягнути час. До світанку залишилось зовсім недовго. Але до того, як обрій на сході почне сіріти, він не покаже їм своєї сили. Він демонструватиме слабкість. Лише це допоможе перемогти. Здаватись слабким і жалити несподівано. Так, як він чинив із живими. Саме так переможе і мертвих. Адже вони хочуть бачити його поряд із собою. Вони вважають, що так зможуть повернути те, що він забрав у них. Не розуміючи, що ця річ уже належить сонцю, а Мешика — лише той, кому доручено виконати волю великого бога.

— Досить! — кричав він, а мерці з розсіченими животами простягали до нього руки і шепотіли:

— Ходімо...

— Я більше не можу цього терпіти!

— Ти сам обрав, — промовляв до нього голос. — Це твій вибір. Але ти мусиш закінчити шлях.

— Ні! Зараз не час! Я маю зібрати врожай!

— Ходімо... — повторював голос.

— Залиште мене!

— Ходімо...

Видіння Мешики продовжувались безкінечно довго. Здавалось, він відчуває холод кожного з мертвих тіл, так близько від нього вони знаходились. Здавалось, він божеволіє від запаху крові й гниючої плоті. Тож ось-ось здатен вчинити те, що вони вимагають вчинити.

Припинити власні страждання.

Мешика знайшов під плащем руків’я ножа. Він висмикнув зброю з-за пояса й почав роздивлятись у місячному сяйві. Клинок з обсидіану виблискував чорним глянцем у мороці, а пальці відчули зручний вигин дерев’яного руків’я. Дивлячись на ніж, Мешика раптом зрозумів, що готовий здійснити те, до чого його підштовхують мерці. Він довго дивився на темний камінь клинка. Потім поклав на руків’я другу руку, а вістря спрямував собі у живіт.

Це дуже просто. Кілька хвилин, і більше вони його не здоганятимуть. І навіки вщухне те трикляте: «Ходімо...»

— Не будь жорстоким до мене, Іцлі, — прошепотів Ме-шика. — Зроби це без болю.

Він уже готовий був ударити себе, коли його очі поглянули на схід. Тієї ж миті хвилини слабкості залишились позаду і прийшло чітке розуміння.

Він повинен залишатись живим, доки не закінчить місії. Не більше й не менше.

Мешика застромив ніж за пояс і скочив на рівні.

— Ви мене не примусите!

У відповідь мерці поволі почали стискати коло, простягаючи до нього свої страшні руки.

— Ти один з нас... — шепотіли вони.

— Ні!

— Ти сам обрав, прийми й кару!

Мешика поглянув над головами нежиті, що оточувала його темними рядами, і побачив постать того, кого боявся побачити найбільше. Перед ним знаходився володар підземного світу Міктлантекутлі. Постать бога, схожа на скелет людини з палаючими червоним сяйвом очима, була вищою удвічі за кожного з мерців, що оточували Мешику. На його плечах сиділи незмінні супутники володаря царства мертвих: кажан, павук і сова. А сам він був мороком, що темною плямою зіткався на тлі місячного сяйва. Мешика затремтів дрібно й боязко. Тепер він знав, що йому не утекти. Мерці наближались. Незабаром холодні руки торкнулись його тіла, почали рвати плащ, стягли з голови відлогу. Мешика спробував мляво відбиватись, але за мить усе попливло перед очима, і він майже поринув у безодню, яка не містила образів і звуків. З останніх сил рвонув з-за пазухи пакунок і, розвернувши закривавлене ганчір’я, високо здійняв угору долоню, на якій лежало людське серце.

— Ось твоя жертва, сонце! — з усіх сил заволав він. — Візьми її!

Коли свідомість повернулась, залишились лише тиша і холод. Розплющивши очі, Мешика побачив себе посередині великої засніженої галявини. Навколо нікого не було. Він похапцем звівся і розпочав діяти. Насамперед виламав кілька сухих гілок і вторував у снігу невеликий майданчик для вогнища. Поламав дрова на короткі цурпалки, притрусив зверху шматками сухої кори й тремтячими руками намацав у кишені кресало. За кілька хвилин вогнище, перетворившись із перших несміливих язичків на багаття, горіло, зігріваючи Мешику. Він зачекав ще трішки, після чого взяв серце у зігріті долоні й обережно поклав у полум’я. Сам застиг над вогнем, здійнявши руки вгору. До сонця, яке підвелось над небосхилом й іскрилось у паморозі на вітах ялин. З вуст Ме-шики лунав спів, подібного до якого ніколи не чули мешканці вкритого сніговими заметами Поділля. А постать страшного Міктлантекутлі залишилась нічним жахом у минулому.

Поставав новий день.

За годину, засипавши снігом рештки багаття, Мешика пішов геть. Він минув узлісся, вийшов на стежину, що прямувала від села вздовж річки й закінчувалась перед воротами одинокої хатини. Ранок веселими нотками позолотив стріху, вибілив стіни й почорнив живопліт. Він надто добре знав цей будинок, щоб мати сумнів, чи потрапив у потрібне місце. Подорож, що зайняла половину життя, було закінчено. Він удома. Щоправда з багажем, який надто важко нести людині. Вони повернуться знову. Повернуться наступної ночі. І Мешика повинен мати, чим їх зустріти. Кожної ночі. Допоки сонце не помре й не народиться знову.

Розділ І

Змилені коні здолали крутий підйом і винесли ридван на пагорб. Коли дорога почала збігати у долину, вони, підкоряючись вигукам кучера і свисту батога, перейшли на галоп. З кінських пащ вихоплювались хмаринки білої пари, втомлені тварини похропували й бігли з останніх сил. Було помітно, що екіпаж здолав чималий шлях, і коні потребували відпочинку. Проте закутаному в овечий кожух кучеру до цього не було жодних справ. Він слідкував лише за швидкістю. Скоро ридван, порипуючи полозами, влетів до передмістя й наповнив тиху, засипану пухкими сніжними кучугурами вулицю тривогою гонитви. Напівсонний Сатанів[1], що завмер у снігових заметах, одразу прокинувся. Міщани в очікуванні події, яка зруйнувала б чари сонного царства, заметушились. Десь у вікні з’явилось зацікавлене обличчя, в одному з будинків рипнули двері, випускаючи господарів на дворище. І вони стояли, спостерігаючи за подорожніми. Незграбні у своїх накинутих на швидку руку кожухах, у пухових хустках або високих баранячих шапках. Навіть рабин вийшов з синагоги. З мудрістю усього прадавнього народу спробував роздивитись, хто порушує спокій містечка десятком запряжених цугом вороних, похитав головою і повернувся до натопленого приміщення. Метушня завжди залишиться метушнею, а лютий мороз вихолоджував Сатанів та околиці більше двох тижнів, примушуючи мешканців спрямовувати у прозоре небо живописні стовпчики димів. Рабин мав надто багато власних справ, щоби втрачати час на споглядання дурнів, які намагаються випередити свій. На вулицях містечка, заливистим гавканням відробляючи харч, озвались десятки собак.

Подорожні виявляли не більше цікавості до подій навколо, аніж до втоми власних коней. Швидко залишивши позаду передмістя, ридван затримався на мить поблизу міської брами. Там двоє зарослих тижневою щетиною ландскнехтів, які поверх потемнілих від вогкої погоди сталевих лат мали кожухи, а замість шоломів кудлаті шапки, неспішно наблизились до форейтора — згорбленого і замерзлого юнака, що сидів у сідлі посередині запряжки.

— Waar ga je heen?[2] — ліниво сказав один з ландскнехтів, дихнувши на хлопчину горілчаним духом, відчутним на відстані добрих двох сажнів.

— Що? — вирячився на жовніра форейтор.

— Deze domme jongeman begrijpt je niet![3] — зареготав другий ландскнехт — рудобородий здоровань, на череві якого залізний нагрудник ледве тримався.

На допомогу форейтору прийшов кучер.

— Лікар! Лікар Леві! — гукнув він і вказав рукою на салон ридвана. — У нас хворий! 7іек!

Рудобородий ландскнехт, поклавши правицю на ефес шпаги, підійшов до карети і зазирнув у віконце. Після цього повернувся до товариша і коротко змахнув рукою:

— Laat ze gaan[4], — сказав, немов вибачаючись.

Після його слів ридван зірвався з місця, щоб за кілька хвилин зупинитися біля мети своєї подорожі. Нею виявилась брама великого цегляного будинку, відомого у Сатанові усім без винятку. Помешкання належало Леві Сатанівському, лікарю, слава про якого гриміла не лише Поділлям, а й добрячою половиною Речі Посполитої. Цікавість міщан до ридвана одразу ж пішла на спад. Поважний Леві був знаменитим ескулапом і за свої шістдесят років устиг поставити на ноги безліч хворих, на яких махнули рукою професори Львова і Кракова. Саме тому дев’ять з десяти екіпажів, які порушували спокій захованого серед величних Товтр[5] містечка, прямували до його дому.

— Приїхали, пане Януш! — Форейтор зіскочив з сідла і, потираючи задубілі долоні, навстіж відчинив дверцята ридвана. У оздоблений вишневим оксамитом салон одразу ж увірвався тріскучий мороз.

— Давайте я допоможу! — Форейтор простягнув руки, маючи на меті прийняти замотане у кожух дитя, що його тримав на колінах молодий шляхтич в увінчаній павичевим пером шапці.

— Геть! — нервово скрикнув шляхтич і почав обережно вилазити на вулицю. Дитя від руху, морозного повітря і розмов прокинулось і тихо заплакало.

— Я намагаюсь, люба Ірено! — відповів шляхтич. Не дивлячись на те, що він намагався стримати емоції, його очі теж були вологими.

Рипнули ворота будинку, у які несамовито гупав батогом кучер, кілька служників запопадливо забігали навколо прибулих, і скоро усі, за винятком кучера і форейтора, зникли у нутрощах господи. На вулиці залишили лише хмарину білосніжної пари з натопленого приміщення. Кучер зітхнув, знайшов під кожухом баклагу й надовго приклав її шийку до своїх пишних вусів. Після цього добув люльку й почав її неспішно накладати.

— На ось, — простягнув баклагу форейтору. — В таку погоду тобі не завадить.

Юнак з удячністю підморгнув і припав до горла баклаги. Потім заліз на козли до кучера і щільніше загорнувся у кожух. Обидва готувались до довгого очікування, з якого головним чином складалась їхня робота.

— Коней не шкодують, — буркотів кучер. — Померзнуть. А я кожного знаю з лошати. З пляшечки годував. Хіба так можна?

— Себе пошкодуй, — відказав форейтор.

— Мене жаліти не потрібно, — кучер ще раз приклався до баклаги. — Я собі раду дам. А то тварини. Їх обігріти й напоїти потрібно. Сім десятків верст пробігли. А що як впадуть?

— Боїшся, пан тебе винним зробить? — реготнув форейтор.

— Дурню не верзи, — похитав головою кучер. — Я пана не боюсь. Коли що — на Січі місця вдосталь. Мені коней шкода.

— На Січ зараз не проїдеш, замело, — зітхнув форейтор.

У будинку лікаря було тепло й затишно. Дворічна дитина втомилась від плачу і болю. Хлопчик лежав на пелюшках і тихо схлипував, примушуючи плакати шляхетну пані Дубровицьку, а її чоловіка Януша вигравати жовнами на червоному від морозу й хвилювання обличчі. Леві Сатанівський неспішно мив руки водою з срібного глечика, що його тримав у руках служник. Закінчивши, витер долоні білосніжним рушником і наблизився до хлопчика.

— Дайте більше світла! — нетерпляче кинув Леві, й у кімнаті швидко з’явилось кілька свічок на додаток до тих, що освітлювали її раніше. Мерехтливе полум’я відвоювало у мороку дорогі меблі, драповані сукном стіни, картини, кришталь і порцеляну на полицях.

— Як звуть нашого пацієнта? — звернувся лікар до Дубровицьких, які застигли, з острахом очікуючи на результати огляду їхнього первістка.

— Петрусь... Його звуть Петрусь. Допоможи йому! — нарешті видихнув Януш.

Лікар обережно торкнувся руками дитяти і швидко розпочав огляд. Хлопчик мляво зарухався і заплакав голосніше.

— Ну-ну, — посміхнувся Леві у свою сиву бороду. — Тебе ніхто не образить. Навпаки, я хочу допомогти. Потерпи, крихітко.

Хлопчик почав нестримно ридати. Його лякав сивобородий незнайомець, чужі стіни й стривожений вигляд батьків. Однак на лікаря це не справило враження. Швидко

— Що відбулось? — запитав коротко.

— Він... він упав! — схлипнула Ірена Дубровицька. — Катався санчатами на кризі і послизнувся. О горе мені! Чому я особисто не доглянула за моїм хлопчиком!

— Заспокойтесь, ясна пані, — похитав головою Леві. — У тому, що відбулося з хлопчиком, і справді немає нічого хорошого, але небезпеки для життя і здоров’я немає. Він зламав ключицю. На жаль, досить розповсюджена травма. Я зможу йому допомогти. А вам, пані Дубровицька, як, власне, і вам, пане Януш, я рекомендував би зачекати. В іншій кімнаті.

— Ні! Я не покину мого хлопчика! — рішуче похитала головою Ірена, але за хвилину дозволила служнику вивести себе з кімнати.

— Довіряйте мені зараз, — ласкаво говорив до неї господар, — довіряйте, коли вже довірились, здолавши шлях від Кам’янця до мого дому.

— О, Петрусь, дитя моє! — схлипувала пані Ірена. — Як я могла...

— Заспокойся, люба, — шепотів Януш. — Маємо дати лікареві виконувати його роботу...

За півгодини усе було скінчено. І хоч цей час здався Дубровицьким вічністю, зрештою вони змушені були визнати, що лікар справді виявився гідним своєї слави. Швидко вправивши кістки, він наклав пов’язку і на завершення напоїв малого Петруся трав’яним настоєм. Хлопчик мляво схлипував близько чверті години, але врешті заснув. Леві ретельно вимив руки і вийшов у їдальню, де на нього очікували знервовані Януш та Ірена.

— Все буде добре, панове. Зараз йому потрібен лише відпочинок. Ви коли плануєте повертатись назад?

Януш Дубровицький хотів щось відповісти, але не встиг. З вітальні почулось рипіння дверей, завивання вітру і притишені голоси. Господар попросив вибачення і вийшов. За хвилину повернувся і розвів руками:

— Панове, обставини змінились. Надворі зірвався вітер, і ваш кучер доповів, що коням потрібна їжа й тепла конюшня. Інакше вони навряд чи зможуть здолати зворотний шлях.

— Але ми не можемо додавати вам незручностей, — розгублено сказала Ірена.

Лікар з усмішкою похитав головою:

— Ніяких незручностей, ясні панове. Доведеться вам ночувати у моєму негустому помешканні. Дитині потрібен спокій, та й ваші люди надто втомлені. Кидатись у зворотний шлях було би верхом нерозсудливості. Про коней і слуг подбають, а вас запрошую повечеряти. Маю надію, ранком шлях до Кам’янця буде здолати значно простіше.

Януш Дубровицький зітхнув. Як ревний католик, він був не у захваті від перспективи ночувати в помешканні іудея. Але альтернативи не існувало. Зрештою, він тут заради свого сина. А це найголовніше.

— Ми вдячні тобі, — мовив пан Януш і зітхнув ще раз. — Я за все розрахуюсь.

Лікар поглянув на гостей своїми розумними очима і хитнув головою:

— Гроші потім. Я дам наказ подавати на трьох осіб.

— Я вдячна вам, лікарю, — втрутилась у розмову Ірена Дубровицька. — Але я не голодна. Побуду з Петрусем.

— І отримаєте мою рішучу незгоду, — м’яко, але наполегливо заперечив Леві. — Хлопчик спить, а вам потрібно підкріпити свої сили й заспокоїтись.

Вечерю кухар приготував на найвищому рівні. Це повинен був визнати навіть Дубровицький, який швидко зняв напруження за допомогою кількох кубків угорського. А пані Ірена майже нічого не їла і увесь час мовчала. Слуга вже подав десерт, коли у двері постукали.

— Йозефе, друже, поглянь, хто прийшов, — звернувся Леві до служника.

Останній, кивнувши головою на знак розуміння, вийшов з кімнати. Швидко повернувшись, щось прошепотів на вухо господарю.

— Це по вашу душу, молодий чоловіче, — поглянув Леві на Януша Дубровицького. — Вейз мір, що за люди? Невже не можна залишити у спокої чоловіка у такий вечір?

— Що трапилось? — насторожилась пані Ірена.

— Мені доповідають, що до вас прибув посланець війта. У нього зараз перебуває хорунжий його ясновельможності, пана гетьмана литовського. І він чомусь терміново бажає з вами зустрітись.

Пан Януш відклав виделку.

— Чорт забирай, зовсім вилетіло з голови!

— У чому справа, любий? — Пані Ірена відверто нервувала.

— Нічого особливого, кохання моє, — Дубровицький встав з-за столу. — Дякую за вечерю. Маю на короткий час вас покинути. Службові справи. Я швидко повернусь.

Вийшовши у сіни, Януш Дубровицький прийняв з рук слуги опанчу, шапку і піхви з шаблею. Швидко одягнувшись і почепивши зброю, поглянув на посланця.

— Я готовий, жовніре, веди.

— Коні очікують, ваша милість.

Обидва швидко збігли сходами з ґанку, пройшли подвір’ям, яке вкривалось чистою сніговою ковдрою, і сіли на коней. За мить опинились серед натовпу піших і комонних містян, які поспішали у своїх справах. Януш Дубровицький спершу навіть здивувався кількості перехожих.

— Що тут роблять усі ці люди в таку паскудну погоду? — запитав він у жовніра.

— Сьогодні базар, — байдуже знизав плечима той і підігнав коня.

Пан Януш поспішив за посланцем і скоро зник у натовпі. На відміну від тихого передмістя, тут люд вирував. Неподалік знаходилась ринкова площа, гостинний двір і кілька шинків. Тож мешканці Сатанова, готуючись зустріти щедрий вечір за столами, що мали ломитись від наїдків, поспішали на ринок і з ринку. Біля одного з шинків хрипкими голосами виспівували кілька п’яненьких жовнірів, а конюші з гостинного двору порались біля коней постояльців. Мить, і все це залишилось позаду. Десь попереду на пана Януша очікував хорунжий, якому він мав доповісти про потреби фортечної артилерії Кам’янця, але геть про нього забув після нещастя, яке спіткало його первістка. Вітер завивав серед голого гілля дерев і бавився поземком на вкритих кригою вулицях. Темніло. У сутінках ніхто не помітив високу постать у шкіряному плащі з відлогою, яка прослизнула у хвіртку, що її не зачинив за собою пан Януш.

Януш Дубровицький повернувся до господи лікаря за годину. Біля воріт віддав коня провіднику, дочекався, доки той поїде, і постукав у ворота. Відповіді не було. Темрява уже встигла поглинути містечко, яке зручно розташувалось серед громаддя засніжених Товтр. Людей значно поменшало. Світились лише смолоскипи біля воріт гостинного двору, а також закіптюжені вікна шинків. Ландскнехти біля міської брами неспішно походжали, несучи свою одноманітну службу. Пан Януш постукав ще раз і лише цієї хвилини помітив, що хвіртку не замкнено. Він зайшов на подвір’я. Здалеку, від конюшні, де кучер з форейтором чистили і годували коней, було чути тихе іржання й голоси. Браму конюшні зачинено зсередини, щоб не напускати холоду. На дворищі ані душі. Дубровицький чомусь насторожився і поспішив до будинку.

Двері були відчиненими навстіж. Пан Януш кілька секунд дивився на них, відчуваючи, як у його душі наростає неясна тривога. Залишити відчиненими двері у тріскучий мороз не могли без ґрунтовної на те причини. Нарешті наважився і зайшов у приміщення.

Темрява. Вона огорнула його, хоча під час минулого візиту кімнати, коридори і вітальня будинку були освітлені досить яскраво — слуга свічок не шкодував.

— Ірено! Кохання моє, з тобою усе гаразд? — покликав пан Януш.

У відповідь — жодного слова, лише легкий шурхіт десь неподалік.

— Пан Леві!

Януш Дубровицький вдарив кресалом, підпалив трут і відшукав на підлозі поламану свічку. Срібний канделябр, у якому вона знаходилась раніше, лежав поряд. Освітлюючи собі дорогу, швидко минув вітальню і по черзі почав заходити до кімнат. Перше, що кинулось у очі, був повний безлад, який панував у будинку. Меблі хтось нещадно потрощив, скрині з майном перевернуті, а домашні речі розкидані на підлозі. Він не міг зрозуміти, що відбулось, але з кожною секундою серце все більше стискалось від недоброго передчуття.

Передчуття не обдурило.

Першим, кого Януш знайшов, був старий Йозеф, який прислуговував їм за вечерею. Лакей лежав посередині невеличкої кімнати серед купи простирадл і подушок, у калюжі темної крові. Вишита золотом ліврея була розірвана і також залита кров’ю. Дубровицький відчув, як руки йому дрібно затремтіли. Він повільно наблизився. У тому, що перед ним лежить труп, сумнівів бути не могло — обличчя убитого встигло пожовтіти, а риси загостритись. Але навіть не це скувало крижаним страхом королівського жовніра, який за своє життя встиг побувати у боях і бачив смерть на власні очі. У трупа було розрізано живіт, а нутрощі лежали на підлозі.

— Що тут відбувається? — вигукнув пан Януш і сам злякався свого голосу.

У відповідь — тиша.

Наступним Януш знайшов Леві Сатанівського. Лікар знаходився посередині кімнати, де вони вечеряли, поряд з перевернутим столом і розкинутим у безладі посудом. Його сива борода, одяг, все навколо було залите кров’ю. Як і у попереднього убитого, живіт Леві ніс на собі сліди кривого розрізу, з якого було видно нутрощі.

— Ірено! Петрусю! — несамовито заволав пан Януш і кинувся далі.

Дружину він знайшов ще живою. Скоріш за все вона намагалась утекти від убивць у ту мить, коли ті були зайняті Леві Сатанівським. І, природно, побігла у кімнату, де поклали у ліжечко її сина. Спробувала хоч якось захистити його і себе.

Їй це не вдалося.

Відчуваючи, як волосся на його голові заворушилось, Дубровицький закам’янів.

Ірена лежала біля того самого ліжечка. Шурхотіння, яке він чув, створювала вона. Жінка билась в агонії, але тепер, помітивши його, схлипнула.

— Януше, він... Я не змогла... Він...

Дубровицька зойкнула і затихла. Смерть нарешті змилувалась над нею, і лише струмок крові повільно малював собі доріжку білосніжною шкірою підборіддя. Тією шкірою, яку пан Януш так любив цілувати. Поглянувши у ліжечко сина, шляхтич уже нічого не відчув. Він якусь мить дивився на закривавлене дитяче тільце з розрізаним животом, після чого знепритомнів і гепнувся на підлогу.

Розділ II

Семен Паливода відклав книжку, яку читав протягом дня, поглянув на освітлені смолоскипами вежі старої фортеці за вікном і замислився. Він не звик до метушні великого міста, хоча й протягом певного часу вважав її досить кумедною. Усі ці сповнені розуміння власної важливості шляхтичі навколо, натовпи міщан, що бродили бруківкою вулиць у лише їм відомих справах. Гамір ринку, крики купців і пісні українською, польською та вірменською, що лунали з численних пивниць. Французька і голландська мова ландскнехтів з фортеці, які теревенили з міщанками, не утруднюючи себе вивчанням інших мов... За життям Кам’янця Семен спостерігав з цікавістю кілька тижнів. Місто навіювало певні аналогії з Вавилоном, якби останній за велінням вищих сил було перенесено у скелястий каньйон Смотрича. Потім цікавість минула. Натомість прийшла важка нудьга. Паливода уже жалкував, що вирішив залишитись у місті на зиму. І хоч рішення було, певною мірою, вимушеним, сидіння в чотирьох стінах оптимізму не додавало. Душа просилась на волю, на Запоріжжя. На матінку Січ, яка залишилось поза межами досяжності Семена Паливоди від часів щедрого на гарячі тони жовтня. І ось тепер він тут. Різдво минуло і почалась та частина зими, котру не любить ніхто. А Семен Паливода, схоже, застряг надовго. Принаймні запорожці, яких він напередодні вгощав у шинку на ринковій площі так щедро, ніби зустрів рідних братів, натякали саме на це. Вони їхали у Волощину з листом кошового отамана, і їм довелось нещодавно перетнути Дике Поле. Козаки розповіли Семену про велику кількість вовчих зграй навколо шляхів, а також про напади хижаків і навіть жертви таких нападів. Тож коли, під-випивши, Паливода заявив, що найближчим часом вирушає на Запоріжжя, братчики похитали головами.

— Самому подорожувати у Полі, брате, дурна робота. Не відіб’єшся. Цих тварюк сотні. Навіть якби мав десяток пістолетів, все одно мало. Голодні, кидаються немов чорти. Себе ще шаблею обійти здужаєш, а коня точно не вбережеш. Решту завершить мороз і втома. Такі ось справи.

І хоч Семен звик вважати себе не тією людиною, яку може змусити змінювати плани подібна дрібниця, вирішив не поспішати. Зрештою, тиждень тому, коли він зустрів запорожців, необхідності терміново подорожувати на Січ не було. Проте зараз, сидячи біля каміну у теплій світлиці, за вузькими стрілчастими вікнами якої лежав засипаний снігом каньйон Смотрича і проколювали небо шпилі фортечних веж, Паливода відверто нудьгував. Певною мірою нудьгу розбавляло читання, але це діяло не надто ефективно. Звиклий до походів і добрячої бійки характер вимагав покинути метушню міських вуличок і податись у чисте поле. На пошуки небезпек, назустріч морозному вітру й невідомості. Семен зітхнув і знову взяв до рук книжку. Подумав, що вирушить на Запоріжжя завтра. З самого ранку. До того, як хтось спробує його відрадити. Потрібно лишень взяти більше пороху і пістолетів. Зрештою, навіть сам факт нападу вовчої зграї можна перетворити на яскраву пригоду. Від такої думки чоло Семена просвітліло, і він подумав, що рішення вже обговорено і прийнято. Далі думки вились навколо практичного втілення задуманого у життя. Проте це відбувалось не довго. За чверть години Паливода заглибився у читання, справедливо вважаючи, що проблеми дня завтрашнього потрібно вирішувати завтра.

Усе розпочалось саме тоді. Так несподівано-буденно, як починаються усі неприємності. У сінях почулось дзеленчання острогів і кроки, після чого у двері кімнати безцеремонно загупали. І навіть не кулаком. Дубові дошки гуділи скоріш за все під руків’ям гарапника. Семен зітхнув і знову закрив книжку. На гостей він не очікував, хоча й не міг сказати, що їм не радий. Можливо, все ж таки вдасться розбавити нудьгу до ранку бодай якоюсь розмовою. Але ж не так настирливо її починати!

Гупання повторилось.

— Пане Ольховський! — загудів застуджений голос за дверима.

Семен спробував упізнати візитера по голосу, але не зміг.

— Пане Ольховський, нагальна справа, відчиніть!

За дверима голосно відхекувались, як це зазвичай робить людина, що занадто поспішає. Семен зітхнув.

— Хто такий?

— Посланець каштеляна![6] — сповістив голос.

Це вже цікавіше.

— Якщо пан не воліє вибити двері, а просто зайти, він може легко це зробити, відчинивши їх, — спокійно відізвався Паливода і клацнув кресалом, розпалюючи люльку.

Двері відчинились, і на порозі застиг зарослий щетиною чолов’яга у кожусі й баранячій шапці. На шкіряному чересі мав, демонструючи свою належність до військових, карабелу[7].

— Чи маю я честь бачити шляхтича Семена Ольховсько-го? — запитав з порога прибулий, не переймаючись такою дрібницею, як привітання.

Семен випустив хмаринку сизого диму, деякий час слідкував за ним, доки хмаринка не перетворилась на імлу, після чого перевів погляд на прибулого.

— І я вас вітаю, пане... не знаю вашого імені.

Гість пропустив натяк повз вуха.

— Вас хоче бачити його ясновельможність каштелян, прошу не баритись! — категорично заявив він і для більшої поважності порухав своїми пишними вусами.

Семен зітхнув.

— Шановний, — сказав він голосом, у якому чути було важку, сіру й безпросвітну нудьгу. — Чи не міг би ти зачинити двері?

— Для чого? — блимнув очима візитер.

— Бачиш, на вулиці не надто тепло, і кімнату нагріти досить важко без достатньої кількості дров. А з огляду на ту обставину, що мій помічник відсутній у Кам’янці, рубати їх доводиться мені особисто. Я не від того, щоб попрацювати фізично, але зараз не маю настрою.

— Але каштелян... — знову блимнув очима прибулий.

— Зачини двері і бажано за собою! Пішов геть! — підвищив голос Семен і звівся зі свого зручного фотелю.

— Наказ каштеляна...

— Геть!!! — заволав Паливода голосом досвідченого кавалериста.

Двері з гуркотом зачинились. Паливода кілька секунд дивився на них, після чого повернувся у фотель і розкрив книжку. Спробував читати, але швидко зрозумів, що думки літають зовсім не у тому полі, до якого запрошував автор філософського трактату з латинською назвою. Він відклав книжку і вирішив почекати наступного візитера. Можливо, сам каштелян?

Після того як непроханий гість зник, минуло кілька хвилин, і Семен навіть почав вважати, що помилився, коли в сінях знову почувся рух і у двері постукали. Цього разу значно галантніше.

— Хто такий?!

У відповідь жодного слова, а за мить знову стукіт.

— Увійдіть! — Семен упіймав себе на думці, що даремно вигнав посланця. Можливо, й справді відбулось щось важливе? Втім, він завжди з повагою ставився до бажання сторонніх побути наодинці й вимагав такої поваги до власних бажань. Але... Невже сам каштелян?

Так, це був каштелян. Середнього зросту товстун років шістдесяти, у шитому золотом кармазині, з пишними сивими вусами. На голові насунута майже на очі боброва шапка. Маючи за спиною двох озброєних мушкетерів, навпроти Семена стояв Анджей Ґурський. І хоча поважний сенатор сейму і управитель ключової фортеці південного кордону Речі Посполитої намагався виглядати так, як належить особі його статусу, Семен одразу ж помітив, що той перебуває у вкрай розгубленому стані.

— Дозволиш? — зиркнув каштелян на Семена. — Чи, можливо, виженеш, як вигнав мого посланця?

— Прошу вибачення, сенаторе, — Паливода зрозумів, що слід розрядити ситуацію. — Можливо, я не надто гарно повівся з вашим служником, але маю на те причини...

Анджей Ґурський стомлено здійняв руку, немов захищаючись від потоку слів. Він стяг з голови шапку, розстебнув застібку киреї і без запрошення сів на один зі стільців. З грудей у нього виривалось важке дихання, яке часто супроводжує людей його комплекції.

— До біса реверанси, Ольховський, — сказав, дещо відхекавшись. — Не до них. Я надто старий для речей, які раптом упали на мою голову. Хоча ніхто не зможе сказати, що я застарий, аби зайняти своє місце у шерензі гусар. Пані Беата, моя дружина, вважає, що це не так. Вона наголошує, що ризикувати життям у битвах мають молоді. А я віддав молодість королівській службі й тепер маю пожинати плоди своєї служби. Саме тому я стою на чолі такої фортеці, як Кам’янець. Як вважаєш, вона має рацію?

Семен знизав плечами.

— З вашою дружиною важко не погодитись, — сказав він.

— Але я не погоджуюсь! Те, що мушу пережити тут, зведе мене в могилу скоріше, аніж ворожі клинки.

— Справді?

Ґурський вдав, що не помітив іронії.

— Маю до тебе справу, подобається тобі це чи ні, — сказав він.

Семен випустив мале кілечко тютюнового диму.

— Настільки нагальну, що ясний пан був змушений шукати мого товариства у таку пізню годину?

— Саме так. Справа не терпить зволікання.

Семен зітхнув.

— Власне, не знаю, чи спроможний допомогти, — сказав він. — Вранці я збираюсь покинути Кам’янець.

Від погляду, яким зміряв Семена Ґурський, стало зрозуміло, що його плани відрізняються від планів каштеляна докорінним чином. Він повернувся до супроводжуючих мушкетерів і помахом руки видалив їх за двері. Після цього поглянув на Паливоду.

— Ольховський, я прожив довге життя і бачив досить багато поганого. Але подібного не бачив у своєму житті ніхто з живих. Сам диявол покинув пекло і розпочав творити свої нечестиві діяння зовсім поруч! Ти маєш допомогти мені!

Каштелян наблизився настільки, що Семен міг розрізнити сорт вина, який той вживав під час вечері.

— Чому саме я? — запротестував він і спробував відсторонитись.

— Тому, що я тебе прошу, чорт забирай! Ольховський, я не часто прохаю. Але коли прохаю, мені не відмовляють! Цьому є безліч причин. І одна з них — золото. Багато золота.

— Золота багато не буває, — спробував пожартувати Паливода.

— Але буває забагато теревенів. Ольховський, ти шляхтич, і я не зможу покарати тебе так, як караю своїх жовнірів. Але зіпсувати життя я здатен. І зараз саме той час, коли я готовий на все. Тож будемо розмовляти чи ускладнимо один одному життя?

Семен роздумував лише коротку мить. Сперечатися з головним чоловіком у Кам’янці він наміру не мав. Крім того, швидко зрозумів, що гостя просто так не позбутись. Він піднявся з фотелю, підійшов до вікна. Відчувши спиною холодний камінь підвіконня, поглянув на Ґурського.

— Готовий вислухати вас, сенаторе.

Каштелян відкашлявся. Семен помітив, що руки у нього тремтіли.

— Випити маєш? — відкинувши манери, сказав Ґурський.

— Але піст, ваша ясновельможність...

— Не патякай!

— Знайду.

За хвилину на столі стояла плетена сулія з вином, а каштелян, відпивши не менше половини вмісту чималенького срібного кубка, засопів ще сильніше.

— Чорт забирай, Ольховський, я не у тому віці, щоб такої днини долати сімдесят верст. І не у тому віці, щоб дивитися на речі, на які змушений був споглядати! — видихнув він.

— Ви мусили їздити за межі міста? — запитав Семен, намагаючись підтримати розмову. Він взяв до рук свого кубка, але, поглянувши на темне густе вино, відставив його. Пити не хотілось, крім того, він вирішив пускатися в дорогу до світанку.

Каштелян мовчки вказав на свій кубок. Коли Семен наповнив його вдруге, випив залпом, знову шумно видихнувши повітря. Семену на мить здалося, що в грудях у каштеляна знаходиться великий ковальський міх, за допомогою якого він намагається роздмухати невидиме полум’я.

— Мусив, — нарешті відповів він. — Щойно повернувся з Сатанова. Там відбулась страшна трагедія. Настільки страшна, що місто досі лихоманить. Я змушений був відправити туди хоругву драгун. Кляті голландці, яких було відряджено для охорони міста, ні на що не здатні! Я велів позбавити їх жалування і на двадцять діб кинути до карцеру. Лайдаки, пся крев! Ти маєш допомогти мені.

Семен знизав плечами.

— Чому ви вважаєте, що я здатен допомогти?

Каштелян роздратовано змахнув рукою:

— Зараз недоречно розпочинати виставу й набивати собі ціну. У Сатанові скоєно страшний злочин. Убито дружину мого племінника, його маленького сина і ще кількох людей. І спосіб, за допомогою якого їх убито, наштовхує на думку, яку я висловив щойно. Це диявольський промисел. І бачить Бог, я не маю на меті подібним твердженням додати ваги своїм словам. Мені відомо, чим ти заробляєш собі на життя, тож бажаю, щоб ти допоміг нам знайти убивцю. Клянусь святим престолом, мешканці Кам’янця мають побачити злочинця на палі. Інакше...

— Що інакше?

— Інакше фортеці потрібен буде новий каштелян. А у плани пані Беати це не входить. Як, власне, і у мої особисті плани!

Семен не відповів. Лише відчув, що поїздка крізь Дике Поле і битва з вовчими зграями відкладається на невизначе-ний час. До візиту каштеляна він, звичайно, не був готовий. Як не був готовий і до початку роботи над новим розслідуванням. Але щось у погляді й голосі Ґурського підказувало — ця справа має стати основним зайняттям Семена Паливоди на наступні кілька тижнів. Він міг виставити за двері посланця каштеляна. Міг, врешті-решт, відмовити й самому сенатору. Але факт учинення убивства проігнорувати Семену Паливоді було не під силу. Тим більше убивства, про яке повідомили з такими емоціями, які він міг спостерігати щойно. Це було би чимось на кшталт — закинути шаблю у піхви й піти геть, отримавши виклик на двобій від фехтувальника, слава про якого лунає значно далі, аніж слава самого Семена Паливоди. Чи знав це Анджей Ґурський, Семену було невідомо. Але, сам того не відаючи, каштелян торкнув найбільш чутливі струни його душі. І зробив усе для залучення до справи найкращого спеціаліста з розкриття злочинів в Україні.

Паливода деякий час спостерігав за краєвидами за вікном, після чого поглянув на Ґурського.

— Сенаторе, а ви чули про подію, яка має відбутись за кілька тижнів? — запитав він.

Ґурський похитав головою і влив у горлянку чергову порцію вина.

— Досить з мене подій. Я хочу спокою.

— Ну, на цю подію навряд чи вплинуть наші з вами побажання. Згідно з підрахунками астрологів, має відбутись затемнення сонця. Рідкісна подія.

— Здається, щось чув... — буркнув каштелян. — Яке це має відношення до нашої справи?

— Можливо, й ніякого відношення. Проте існує теорія, що під час цього природного явища у суспільстві посилюються негативні процеси. Якщо говорити простіше, значно зростає кількість різноманітних бовдурів. Можливо, убивця з Сатанова один з них?

Кількість випитого, здавалось, дозволила Ґурському заспокоїтись.

— Отже, ті, хто мені порадив звернутись до тебе, мали рацію. У тебе глузд працює у потрібному напрямку, — з хитруватою посмішкою мовив він.

— Дякую за вашу оцінку моїх скромних здібностей, ваша ясновельможносте. Але в ній немає необхідності.

— Ти допоможеш, Ольховський? — вчергове не звернув уваги на іронію Паливоди каштелян. У його погляді не було зверхності. Лише безвихідь людини, що опинилась перед проблемою, яку не здатна вирішити.

Семен вибив зі згаслої люльки попіл і кинув на Ґурського погляд, у якому не було й тіні іронії.

— Маю надію, ви наказали нічого не зачіпати на місці злочину до мого прибуття? — запитав він.

— Так. І, чорт забирай, мені це коштувало надто дорого! Здається, до скону пам’ятатиму, як бідний Януш скреготів зубами, коли мої жовніри виводили його на вулицю. Бідний хлопчик! За таких обставин легко можна з’їхати з глузду. Навіть не уявляю, що йому довелось пережити. Їдемо?

— Я буду готовий за п’ять хвилин, — хитнув головою Семен.

Ґурський піднявся з крісла, допив вино і гепнув кубком об стіл.

— Я знав, що ти зрозумієш мене, Ольховський. Такі речі не повинні залишатись без покарання. Коні готові, виїздимо негайно.

— Ви теж їдете?

— Так.

— Але ви вже здолали сімдесят верст. Можливо, варто відпочити? — запропонував Паливода.