Люлька, шабля E-Book

Олег Говда

• Herausgeber: Glagoslav Distribution
• Kategorie: Gesellschafts- und Liebesromane
• Sprache: Russisch

Seitenzahl: 380

Veröffentlichungsjahr: 2020

Beschreibung

Олег Говда (нар. 1964 р.) закінчив Львівський політехнічний інститут, хімік. Живє у місті Южному Одеської області. Друкується з 1987 року, деякі з його творів перекладені іншими мовами. Автор пригодницько-фантастичних оповідань, новел і більше півтора десятка романів, один з яких — «Кінь Перуна» — став переможцем Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2001). Олег Говда також є лауреатом конкурсу «Гоголь-фентезі 2010». Вважає, що головне в літературі — цікаві пригоди героїв, а містика, фентезі чи фантастика — усе це лише приправи до основної страви. У цьому романі Олег Говда звертається до теми, яка часто зустрічається в літературі й кіно і завжди цікава читачеві — пригоди нашого сучасника в минулому. Студент Петро готується зіграти роль Тараса Бульби в аматорській виставі, а який козак без коня, шаблі та люльки? Тож для кращого входження в образ, режисер дарує йому люльку, начебто самого Івана Сірка. Легендарного кошевого отамана. І ось, одного разу, вийшовши покурити на балкон, Петро опиняється... у ХVІI столітті. Дике поле, степ, ніч, неподалік розбили табір татари-людолови, а він — у чім мати народила, і тільки люлька куриться в руці...

Leseprobe

Люлька, шабля — вся родина ISBN 9789660384033 Автор: Олег Говда Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Олег Говда (нар. 1964 р.) закінчив Львівський політехнічний інститут, хімік. Живє у місті Южному Одеської області. Друкується з 1987 року, деякі з його творів перекладені іншими мовами. Автор пригодницько-фантастичних оповідань, новел і більше півтора десятка романів, один з яких — «Кінь Перуна» — став переможцем Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2001). Олег Говда також є лауреатом конкурсу «Гоголь-фентезі 2010». Вважає, що головне в літературі — цікаві пригоди героїв, а містика, фентезі чи фантастика — усе це лише приправи до основної страви.

У цьому романі Олег Говда звертається до теми, яка часто зустрічається в літературі й кіно і завжди цікава читачеві — пригоди нашого сучасника в минулому. Студент Петро готується зіграти роль Тараса Бульби в аматорській виставі, а який козак без коня, шаблі та люльки? Тож для кращого входження в образ, режисер дарує йому люльку, начебто самого Івана Сірка. Легендарного кошевого отамана. І ось, одного разу, вийшовши покурити на балкон, Петро опиняється... у ХVІІ столітті. Дике поле, степ, ніч, неподалік розбили табір татари-людолови, а він — у чім мати народила, і тільки люлька куриться в руці...

Олег Говда

Люлька, шабля - вся родина

«А я бідний сиротина,

Степ широкий — то ж мій сват,

Шабля, люлька — вся родина,

Сивий коник — то ж мій брат».

Антін Шашкевич

I. Частина

Omnes viae setscham ducunt (Всі дороги ведуть на Січ)

I. Розділ

Добре лежати в густому лопушинні. Принаймні набагато зручніше, ніж серед колючих будяків чи в заростях їдкої кропиви. Особливо, коли на тобі жодного клаптика. Як на новонародженому... Напевно, саме тому жалісливі лелеки підкидають немовлят не куди попало, а на капустяні грядки. Лопухи та інша прибережна мурава не адекватна заміна пелюшок-сорочечок та інших підгузків, але я не ремствую, могло бути і гірше...

Метрів зо тридцять нижче за течією невідомої річечки, — на берег якої я щойно, якимось незрозумілим чином, перенісся з лоджії міської квартири, — горіло кілька вогнищ. І мені дуже не подобалася картина, котру вдавалося розгледіти у відблисках полум’я. Точніше, зовсім не подобалася.

Біля вогнищ господарювало десятка півтора чоловіків, виряджених, немов для зйомок фільму про Дике поле часів Золотої Орди або Османської імперії. Я не великий знавець моди, тим паче, старовинної, але східні халати, мисюрки[1], тюрбани, а головне — шаблі та ятагани, що висіли на поясі кожного воїна, красномовно промовляли самі за себе. Був би це загін сучасних басмачів чи моджахедів, хоч один на всю зграю та мав би автомат. І носився б з ним, як з цяцькою, при найменшій можливості демонструючи зброю бранцям. Це ж так приємно, коли можна безкарно принижувати інших, відчуваючи себе героєм...

Були і бранці. Багато... відблиску вогнищ бракувало, щоб порахувати бідолах, що збилися в щільну купу. Але ніяк не менше півсотні. В основному, судячи з хусток на головах, жінки... А ще час від часу полум’я, злітаючи трохи вище, вихоплювало з темряви навантажені доверху вози і стадо корів, які паслися неподалік табору.

Людині, що вийшла подиміти на балкон міської квартири і раптом, в одну мить, опинилася чорт знає де, різне приходить в голову. Від думок про сновидіння і... до божевілля. Але я був упевнений, що не сплю і при здоровому глузді.

Можливо, змучений попереднім безсонням та нав’язливими снами, я вже очікував чогось подібного. А може, мав міцну психіку, неабияк загартовану сучасною методикою навчання у вишах? У будь-якому випадку те, що відбувалося, зі спокоєм приреченого, сприйняв, як «реальність, дану нам у відчуттях», і більше до цієї теми не повертався.

Абстрактність думок доречна під торшером, в м’якому кріслі, з чашкою ароматної кави, а не тоді, коли лежиш голяка в мокрих лопухах, а від вельми неприємних і болісних проблем тебе відділяє один-єдиний необережний рух або чих...

При цьому я навіть не можу скористатися універсальною порадою для «горобця, що потрапив у лайно», в сенсі — сидіти і не цвірінькати. Оскільки густа нічна роса, ще більш рясна поблизу річки, навіть улітку зовсім не тепла, то якщо мені доведеться пролежати ось так до ранку, чханням не обійдеться.

Повільно, дуже повільно... буквально по міліметру я почав задкувати. Але вже у наступну мить завмер, старанно втискаючись у землю. Страшенно жалкуючи, що не можу розпластатися, як камбала під китом...

Один з воїнів, що відійшов від багаття на пару кроків по малій нужді, раптом різко повернув голову і пильно подивився в мій бік.

Незважаючи на те, що нас розділяла доволі солідна відстань і темрява, я міг би заприсягтися, що як бодай гляну у відповідь — він мене помітить. Татарин запахнув халат, непевно потоптався на місці і зробив кілька кроків уперед. Постояв, вдивляючись і прислухаючись. Потім промовив щось запитально. Відповідати я, певна річ, не став.

Секунди розтягнулися до хвилин. Я, здається, навіть дихати перестав. Тільки поглядав крадькома, із завмиранням серця чекаючи, що мій постійний жахливий сон ось-ось перетвориться на дійсність, і шия знову відчує дотик сталевого клинка... Тільки цього разу вже насправді.

Татарин чекав, напружено вдивляючись у ніч, однією рукою притримуючи перев’язь, а другою погладжуючи руків’я шаблі.

— Кемде булс барми монд?[2]

Спершу мене кинуло в піт, а потім по спині немов крижаний вітерець пронісся. Напевно, саме так почувається миша, причаївшись під віником.

На щастя, обійшлося. Воїн пробурчав ще якусь коротку фразу, зробив пальцями «козу», традиційний знак, що відганяє злих духів, повернувся до мене спиною і потупав назад, до вогню...

Уфф... Так і заїкою недовго стати. Як же він все-таки мене помітив? Почути не міг, може, занюхав? Казна-що! Це ж який нюх треба мати, щоб...

«Чорт! — мене немов струмом пронизало. — Люлька!»

Через усі хвилювання та інше душевне сум’яття, що звалилися на мене, я зовсім забув про те, що стискаю в ку-лаці розкурену люльку. І дивуватися слід було не тому, що татарин вловив запах тютюну, а що ніхто, окрім нього, не занюхав. Адже вітерець просто на них віяв... Мабуть, завадив дим багаття.

Намагаючись не робити зайвих рухів, я тицьнув люльку чашкою в землю.

От же іронія долі: голий, немов Адам, чи той святий, що з утроби китової виліз, — зате з люлькою. Найнеобхідніша, шляк би мене трафив, у побуті річ в усіх часових вимірах! Краще б запальничку або коробку сірників прихопив. І то більше користі. Не раз ще вогнище розвести треба буде...

«Та що ж таке?! Що не зроблю — усе не в лад!»

Я так поспішно відсмикнув руку, якою вдавлював чубук у землю, наче обпікся.

Не можна люльку гасити! Без вогню не вижити... Це і диванному герою відомо. Правда, виключно з книг або реаліті-шоу. А у мене, завдяки дідові та батькові, досвіду набагато більше. І не чужого — здобутого власними ґулями та мозолями.

Сумніватися в тому, що ординці вранці покинуть табір, не затоптавши багаття, не доводилося. Кому, як не пастухам знати, на що здатна степова пожежа. Так що єдина моя надія розвести вогонь завтра — тліюча жарина в люльці.

Квапливо схопив мундштук губами і злегка затягнувся, обливаючись потом зі страху, що тютюн встиг згаснути. На щастя, люлька ще жевріла...

Можливо, здасться дивним, що я так зосередився на проблемі збереження вогню, відклавши інші питання до більш відповідного моменту. Але це, якщо не доводилося зустрічати світанок у мокрому одязі, знаючи, що посушитися і обігрітися ніде. А ще... В той час коли реальність усього іншого викликала сумніви, — жаринка у люльці була справжньою. І розум вчепився за неї, як керманич пошарпаного штормом вітрильника за світло маяка.

— ♦ —

Я вже відповз кроків на десять, коли в таборі ординців піднявся гам. У тій частині, де розмістилися полонені, виникла якась гарячкова метушня. Кілька ординців кинулися на допомогу сторожі. Хтось підкинув у згасаючі вогнища хмизу, щоб додати світла. До мене долітали сердиті крики, болісні зойки, лайка... і тихе, жалісливе голосіння жіноцтва.

Потім двоє нукерів притягли нерухоме тіло і кинули його біля ніг свого бека[3]. В усякому разі цей татарин був одягнений багатше за інших і чалму носив зелену. А я десь читав, що головний убір такого кольору видається мусульманам за якісь особливі заслуги.

Бек щось запитав у бранця. Не дочекався відповіді і запитав вдруге. Голосніше... Знову не отримав відповіді і віддав наказ своїм воїнам.

Один татарин встав за головою, другий — в ногах бранця, і обидва заходилися шмагати його батогами, як сніп молотили. Той лежав непорушно, як колода, і не видавав жодного звуку. Може, силу волі мав залізну, а може — просто втратив свідомість і нічого не відчував.

Я встиг нарахувати вісімнадцять ударів, перш ніж бек підняв руку. Нукери тут же відійшли вбік. Ватажок встав, підійшов ближче, сунув невільникові в обличчя носок чобота і щось вимогливо промовив.

Мабуть, на цей раз той відповів.

Бек завив від злості і відсмикнув ногу так швидко, немов наступив на змію. Потім схаменувся, взяв себе в руки і... голосно розреготався. Не знаю, як бранцеві, а мені його верескливий сміх зовсім не сподобався. Так люто регочуть, перш ніж плюнути на могилу заклятого ворога...

Нукери підхопили невільника під руки і потягли до найближчої верби. Там поставили на ноги і стали прив’язувати до дерева...

«Ох, ти ж твою зелену!»

Приготування ординців так нагадували фінальну сцену з гоголівського «Тараса Бульби», що мене мало не знудило.

Схоже, на моїх очах збиралися живцем спалити людину, а я нічого не міг вдіяти. Тобто, абсолютно нічого! Був би у мене автомат або бодай пістолет... Теж безумство, враховуючи, що ворогів більше десятка, але хоч якийсь шанс. А з голою дупою багато не навоюєш! Я не комп’ютерний «задрот» — і в секцію боксу ходив, і батько дещо показував. Саме тому можливості свої знаю... Не Чак Норріс... Але ж і дивитися просто так, як готується таке бузувірство, неможливо!

В якомусь старому фільмі гестапівці, щоб змусити говорити розвідника, катували на його очах іншу людину. Так у розвідника інфаркт стався... так перейнявся чужими стражданнями.

Щодо інфаркту — я ще занадто молодий, а от голова, здається, ось-ось лусне. Навіть кров з носа пішла... Ні, точно не витримаю! Чорт! Яке безглуздя! Втечу — все життя буду мучитися, що злякався. Кинуся рятувати — і не допоможу нічим, і сам пропаду. Ще добре, як відразу вб’ють, а не прив’яжуть поруч.

На щастя, поки я мучився проблемою вибору, все несподівано закінчилося само.

Бусурмани лише міцно прив’язали впертого бранця, дивно посміюючись при цьому, але більше не били, і взагалі залишили. Чи то просто таким чином втихомирили і відокремили найбільш норовливого від решти ясиру, чи — відклали екзекуцію до ранку.

А ще через деякий час табір втихомирився і заснув. Окрім трьох вартових. Один з яких сидів спиною до багаття в кількох кроках від невільника. Так що, як би не кортіло, а від думки спробувати його звільнити довелося відмовитися.

Для очищення совісті я почекав ще трохи і, лише як остаточно переконався, що нічим не зараджу, зате напевно втрачу вогонь, — поповз подалі від табору. Скрегочучи з досади зубами і подумки проклинаючи бусурман.

А коли відповз достатньо, щоб не бачити відблиску багать, підвівся і пішов геть так хутко, як тільки можна йти по незнайомій місцевості в досвітній напівімлі. Коли зірки вже не світять, а сонце лишень підфарбувало обрій на сході, роблячи протилежний край неба ще темнішим.

Брів навпростець, ловлячи дрижаки голим тілом і в усій повноті відчуваючи «правду життя», але не в змозі знайти бодай якесь логічне пояснення тому, що зі мною трапилося.

— ♦ —

А сталося все десь з годину або півтори тому...

Відчувши дотик холодного вістря до горла, я відкрив очі і ривком зіскочив з тахти. Ну, або спершу підхопився, а вже потім відкрив... Витер спітніле чоло і тремтячою рукою намацав на тумбочці люльку і кисет з тютюном. Курити не хотілося зовсім, але звичні рухи відволікають, заспокоюють.

Відкинута ковдра сповзла на підлогу, і чергова подружка, що залишилася у мене на цю ніч, невдоволено заворушилася, коли прохолодне повітря з кондиціонера обвіяло оголене тіло. Вельми, до речі, симпатичне... якщо особливо не прискіпуватися. Так що ніч була бурхлива і солодка. Ось тільки не допомогло. Зрештою, як і всі попередні рази. Де і з ким би не засинав — результат незмінний.

Моторошний сон з’явився знову, незважаючи на загальне стомлення організму, дві таблетки снодійного і англійський «нічний ковпак». Та не європейські двадцять грам, а повний стакан.

Узагалі-то, я байдужий до спиртного, так що в діло пішла пляшка коньяку, почата ще на Новий рік, коли батьки вибралися в місто провідати єдине чадо. Але, чесне слово, не залишилося вже ніяких сил терпіти маячню, що вперто переслідує мене щоночі останні два тижні.

Ближче до ранку лунає тупіт коней, скрип сідла, чується чужа гортанна мова і... я прокидаюся від дотику до шиї крижаного вістря шаблі. Відчуття настільки реальне, що в перші дні я довго обмацував себе в пошуках кривавої рани.

Хоч психіатричну бригаду викликай або «блакитних ангелів», які заглиблених у себе пацієнтів із запою виводять і від «білки» лікують. Тільки ж не повірять лікарі, симулянтом вважатимуть. Вирішать, що я винайшов ще один спосіб, як відкосити від армії.

Допустимо, як і більшість однолітків, до лав збройних сил я особливо не рвуся, це факт. Але ж не через «дурку» з теми зістрибувати. Якщо на облік у диспансер поставлять або, не дай бог, реально почнуть лікувати — все, майбутнє пропало. З тавром «псих» престижної роботи не бачити навіть у рідній державі. А про розвинуті країни взагалі забути можна. Та й в особистому житті запаришся всім і кожному доводити, що нормальний, а не альтернативно обдарований... Особливо, коли вже і сам в наявності здорового глузду починаєш сумніватися.

Я підняв з підлоги ковдру і прикрив нею дівчину, що згорнулась калачиком, захищаючись від прохолоди, але так і не прокинулась. Нехай поспить. Не її провина, що «заколисування» не спрацювало. Старалася, як могла. Треба буде вранці якось тактовно запитати її ім’я і продовжити знайомство... Особливо, якщо вона ще й сніданок зуміє приготувати, а не тільки кавовий порошок в окропі розбовтати.

Обережно ступаючи, я вийшов на балкон. Відсунув убік засклену раму і вдихнув нічного повітря. Цього року торфовища ще не загорілися, то ж можна було дихати не тільки через кондиціонер...

Уперше морока з нічними кошмарами виникла приблизно на початку травня... Відразу після свят. В ту пору, коли життєрадісний весняний семестр хоч і неквапливо, але невідворотно скочується у вир заліків та іспитів.

Саме тоді батьками-аксакалами нашої альма-матер було прийнято доленосне рішення. До ювілею Петра Гнатовича, що останні чверть століття беззмінно працював ректором університету і був великим цінителем творчості Миколи Васильовича Гоголя, зробити йому дарунок. А саме — здійснити постановку вистави за мотивами повісті «Тарас Бульба».

А оскільки бюджетом навчального закладу ніякі, хоч тричі ювілейні, заходи не передбачені, — виставу було вирішено здійснити власними силами. Або, як пожартував декан факультету органічної хімії: «Якщо немає грошей на артистів, треба знайти Тараса Бульбу, а також усіх інших козаків і ляхів поміж студентів чи аспірантів».

Вчена рада добродушно посміялася і призначила жартівника відповідальним за підготовку і проведення святкового заходу.

Колишній майстер спорту з важкої атлетики труднощів не злякався і з ентузіазмом приступив до організації урочистостей — в той же день переклавши всі турботи на плечі зама, призначивши її не тільки режисером вистави, а й продюсером. З усіма правами і обов’язками. Мовляв: «Владлено Олександрівно, ви завжди мене запевняли, що наші студенти шалено талановиті, а перманентні «хвости» — випадковість і збіг обставин. Тепер маєте шанс це довести на ділі».

Фортуна крутнула колесо, зорі зійшлися і ювілей ректора, а також два реально назріваючих «хвоста» по суміжних предметах привели мене в склад акторської трупи. А високий зріст і міцна статура — висунули на головну роль.

Розсудивши, що зарахована «автоматом» сесія і хороші відносини з деканатом студенту четвертого курсу не завадять, я не став відмовлятися, посилаючись на сором’язливість, клишоногість або сколіоз, а подякував Владлені Олександрівні за виявлену довіру і почав старанно вживатися в образ козацького полковника — Тараса Бульби.

А без чого неможливо уявити козака, окрім коня і шаблі? Вірно... Тож я почав з люльки...

Той, хто вважає, що це легка справа, — профан, невіглас і просто дурень. Куріння люльки і сигарет відрізняються так само, як справжня чайна церемонія і додавання окропу до вчорашньої заварки.

Повірте на слово — це ціла наука! Я б навіть сказав — філософія... Для люльки необхідно не тільки бажання по-диміти, але і всі інші частини вдалого рандеву — місце, час і настрій. Вона вимагає від курця уваги і поваги. Майже як дівчина... Бо так само примхлива. Здатна і задоволення принести, і перетворити близькість на суцільне нервування.

Причому, це тільки в частині процесу куріння... А вже про те, як правильно підібрати люльку по темпераменту і характеру, який тютюн кращий і чому, — то взагалі написані цілі наукові трактати. І все одно, поки сам не скуштуєш — повністю не зрозумієш.

Чесне слово, з вибором нареченої і то мороки менше. Неспроста ж в одній старовинній пісні згадується про якогось козацького полковника або й цілого гетьмана, що поміняв жінку на тютюн та люльку. А люди дарма говорити не стануть.

Звичайно ж, я теж не відразу зробився таким розумним. Але потихеньку освоївся і втягнувся. Та так, що й сам не помітив, коли замість нарочитої демонстрації вперше отримав від куріння справжнє задоволення.

Швидше за все, це трапилося в той день, коли консультант, запрошений Владленою Олександрівною з драматичного театру (я так і не зрозумів, ким він там працював), позичив мені, як маестро висловився: справжню козацьку люльку. Взяту на час з реквізиту театру. Та не якогось голоштанного січовика-нетяги, а самого Івана Сірка! Легендарного отамана Коша Запорозького...

Щодо справжності я б засумнівався. І справа не в тому, що люлька надто добре збереглася за минулі чотириста років. Якщо розглядати її не як матеріал, з якого зроблена, а річ у цілому — то чому б і ні?.. Від того що чашку, чубук або мундштук час від часу міняли — не робить люльку іншою, а всього лише продовжує її історію. Як авто не стає іншим, навіть при заміні двигуна чи кузова.

Сумніви викликала прив’язка до козацького отамана. Театральна люлька була пінкова, а прославлений курінний курив люльку з кореня груші. Ну, або якоїсь іншої деревини. Якщо, звичайно, вірити картині Рєпіна. Тієї самої, де запорожці султанові листа пишуть... Оскільки інших свідчень, що саме курив... і чи курив Іван Сірко взагалі — не знайшлося.

Утім, цей нюанс до справи не відноситься, зате буквально з наступної ночі мене почали відвідувати ті самі сновидіння, від яких я прокидався в холодному поту і з шалено тріпочучим серцем.

Здавалося б, чого простіше — кинь палити або поміняй люльку і все закінчиться... Однак, як затятий наркоман, що прекрасно усвідомлює смертельну згубність звички, але вперто шукає чергову дозу, — я знову натоптував тютюном чашку, вирізану у вигляді курячої лапи, що тримає яйце, і розкурював «раритет». Передчуваючи, що настільки дивна історія не може закінчитися просто так. А мені до сверблячки в... плечах хотілося дізнатися продовження.

Люлька була наготована звечора, так що залишалося тільки піднести сірник і затягнутися. Що я і зробив. Але видмухнути не встиг... Дим виявився напрочуд міцним, мене почало дерти в горлі, перехопило подих, в голові замакітрилося, світ затанцював перед очима в шаленій круговерті, і я впав ниць... в густу вологу траву. Встигнувши ще здивуватися: звідки вона взялася на балконі шостого поверху? А отямився тут... Десь у степу...

— ♦ —

На щастя, легкий вітерець під ранок змінив напрямок і задув від переправи, завдяки чому я зміг розкурити люльку як слід, не побоюючись, що запах тютюну долине до татар. Кілька квапливих і жадібних затяжок трохи заспокоїли нерви і повернули можливість міркувати розсудливіше. І приймати такі ж рішення.

Насамперед я вирив у березі яму і напхав в неї стільки сухої трави, скільки зміг нахапати навколо себе, не марнуючи часу. Потім вивершив купку сіна найтоншим хмизом, який вдалося назбирати під кущами... А потім придавив цю споруду дещо товстішими гілками. Приготував ще з десяток, щоб були під рукою, і спробував розпалити.

Трава була досить суха чи пощастило, але жаринка прийнялася відразу. Секунди не минуло, як травинки поруч з нею почорніли, задиміли, а там і вогник затанцював. В одну мить він зжер половину бадилля, закректав, набираючи сили. А там і гілочки в хід пішли...

Підклавши побільше хмизу, я нарешті розігнувся і встав просто над ямою. Недарма первісні люди вогонь якщо не божеством, то божественним даром вважали. Ох, і добре! Настільки, що ні про що більше думати не хочеться. Так би і плив у потоці теплого повітря, підносячись усе вище і вище. Аж під хмари...

Від почуття польоту голова злегка запаморочилася і... забурчав живіт, повертаючи мене з небес на землю. Худоба ненаситна. Не міг ще пару годин зачекати? Я ж ніколи так рано не снідаю.

Холера ясна! Даремно я про сніданок згадав. Велике горня гарячої кави і підсмажені тости з сиром і ковбасою відразу виникли перед очима. Навіть злегка підгорілим запахло.

— Ой!

Горів я. Полум’я набрало сили, метнулося вверх і примудрилося лизнути мою литку. Не всерйоз, тільки волосся «зголило».

— Ну-ну, не дурій...

О-хо-хо... Жарти жартами, а вляпався я, схоже, міцно. По самісіньке «не треба». А був час, коли принципово облишив читати історії про попаданців, вважаючи, що після «Янкі при дворі короля Артура» пера Марка Твена на цю тему нічого путнього написати неможливо. І ось... сам потрапив, як курка в борщ.

Куди? А бог мене знає... Серед степу широкого на Вкраїні милій... Судячи з уже побаченого: вік приблизно шістнадцятий... Плюс-мінус. Загалом, той період, коли ординці на Русь за живим товаром ходили. Точніше визначитися не виходить. Занадто мало даних... Що я вночі, та в такому сум’ятті, міг розгледіти? Звідки прийшли і куди напрямок тримають. Зброя, одяг, говір... Крихти. Але і того, що побачив, цілком вистачає для невтішного висновку.

Гаплик! У сенсі, гасіть світло...

Голий, босий, беззбройний, без припасів і без гроша за душею. До найближчого житла, напевно, десятки, якщо не сотні кілометрів. А перші перестрінуті люди цілком можуть виявитися не мирними селянами, а розбійниками або людоловами. Єдина відмінність яких у тому, що харцизи[4] не завжди беруть ясир[5], а просто грабують і вбивають. Щоб не морочитися з невільниками. А оскільки в мене взяти нічого — вб’ють напевно. Від злості або для потіхи... Така ось перспектива. Суцільне «без».

Проклинати небеса за несправедливість або намагатися зрозуміти: що ж зі мною сталося і як таке взагалі можливо — безглузде марнування часу. Навіть починати не буду. Але і засиджуватися біля багаття теж нічого. Зараз я ще відносно ситий і в цілому, крім деякого дискомфорту від наготи, почуваюся незле, — але це ненадовго. Максимум на добу.

Полювати голими руками я не вмію. У їстівних травах і корінцях теж не розбираюся. Крім заячої капусти та суниць ніякої дикорослої їжі ніколи не пробував. Та й ті, здається, тільки в лісі ростуть. Значить, якщо хочу вижити, треба пробиратися до людей, поки є сили. Але і чалапати світ за очі, як німий до суду, не варіант. Бодай деякі приготування я можу і зобов’язаний зробити.

По-перше, їжа.

Не факт, але чому б не повернутися до стоянки бусурман, коли вони підуть, і не понишпорити там? Татари були без псів, значить, якісь недоїдки цілком могли біля вогнищ залишитися. Звісно, бридко і принизливо жебракувати, але голод не тітка. Та й спершу знайти ще треба хоч щось, а вже потім носом крутити.

По-друге, вода.

Це степ. Що значить, повна відсутність тіні... Днем сонце так припече, що сім потів зійдуть. До вечора сплюнути нічим буде. А на місці табору, цілком можливо, щось придатне для води залишилося. Черепок... або хоч ганчірка, яку можна просочити вологою, а потім, якщо і не пити, то голову обмотати, потилицю обтерти... Начебто дрібничка, але, як вчив батько, бувають випадки, коли саме такі дрібнички відділяють життя від смерті.

Заодно, може, хоч частково вдасться проблему з відсутністю одягу вирішити. Сором’язливість — то справа десята, тим паче, коли тебе ніхто не бачить. Куди більше мене сонячні опіки турбують. Цього літа я ще жодної години на пляжі не був, та й взагалі — на відкритому повітрі. Це раз... А два — оголене тіло швидше втрачає вологу.

На забуті в кущах шаровари або халат я звичайно ж не розраховую, але якесь лахміття цілком можуть залишитися. А коли в господарстві немає взагалі нічого, то й блоха — худоба...

Ну і останній аргумент за повернення в табір — слід обозу. Людолови не з пустелі прийшли. І рухалися при цьому не найкоротшим шляхом, а від водойми до водойми. Коней і волів напувати треба. Худоба не людина, їй потерпіти не накажеш... А в моїй ситуації про кращого поводиря і мріяти годі.

— ♦ —

Перш ніж вирушити на розвідку, я підклав у багаття решту гілок. Щоб навіть як затримаюся, жар під шаром попелу довше зберігся. До речі, жар теж доведеться з собою брати. Так що помилявся я щодо люльки. Потрібна річ у господарстві. Ще яка потрібна. Загалом, як говорили мудреці, якщо навчитися цінувати дрібниці, то завжди знайдеться причина для радощів.

За той час, що я грівся і збирався з думками, сонце вже встигло піднятися над горизонтом на цілу долоню, що значить для літньої пори приблизно шосту годину ранку. Якщо я не чорт знає де, а все-таки у рідних широтах.

Жах! Нормальні люди тільки на другий бік перевертаються. А ще нормальніші — додому збираються.

Людолови, хто б сумнівався, до цієї категорії не належали. Так що, коли я обережно підкрався до місця стоянки, за татарським обозом вже й слід прохолов... Зате залишилося їх, в сенсі — слідів, ціла купа. І найстрашніший — бранець, що лантухом, нерухомо висів на вербі.

— Добили-таки, падлюки! — пробурмотів я, мимоволі стискаючи кулаки. — Таке, значить, маємо перше попередження від тутешніх жителів. Щоб ґав не ловив... Якщо подібної долі собі не бажаю... От лайно... Поховати треба... Не залишати ж на поталу гайворонню. І не хочеться, а не відмахнешся, мовляв, я тут ні до чого, нехай інші ховають... Нікому слухати.

Бурмочучи все це, я без особливої охоти ступив до мерця... і саме в цей час покійник сіпнув головою і болісно застогнав...

Від несподіванки мене трохи ведмежа хвороба не прихопила... Врятувало від конфузу лиш те, що я ще з вчорашнього обіду нічого не їв. В усякому разі в животі голосно забурчало, а наїжачилося не тільки волосся, але і вії. Може, обійдеться і без загикування, але передчасна сивина гарантована.

«Живий? Не добили?!» — ця думка вивела мене зі ступору і змусила кинутися вперед.

— Зараз, чоловіче... потерпи трохи... Зараз розв’яжу... — бурмотів я, смикаючи вузли на зап’ястях невільника.

Люльку з «запасною» жариною відразу покласти на землю не здогадався, тож довелося сунути її в рота, і замість виразних слів виходило нерозбірливе мукання. Втім, бранцю моє красномовство в будь-якому разі було до лампочки, він-то і до тями ще не прийшов.

— Зараз, зараз... Тримайся... Я швидко, — продовжував бурмотіти, заспокоюючи самого себе. — Зовсім трохи залишилося...

На жаль, усе виявилося не так просто. Татари користувалися не мотузками, а ремінцями з сириці. І вузли затягнули намертво. Хоч зубами гризи. Гм... Чому ні?

Спробував.

Але і це виявилося не простим завданням. Тонкі ремінці за ніч так глибоко вп’ялися в тіло, що ніяк не підчепити, тільки різати. А чим?

Відірвавшись на мить від пут, я опустив погляд і лише тепер зрозумів, якою саме смертю людолови хотіли стратити норовливого бранця і чому не вбили відразу. Бідолаха обома ногами стояв у великому мурашнику. А на що здатні розлючені комахи, захищаючи свій дім, легко собі уявити, якщо хоч раз витягав мурах з-за пазухи чи з штанів. Не знаю, правда чи ні, але десь читав, що вони можуть за кілька діб обглодати до голих кісток тушу оленя.

Ой, нене! Це ж якщо мурахи взялися за бідолаху зі світанку...

Не додумавши думку до кінця, я кількома копняками розметав мурашник, примушуючи комах хоч на час кинути жертву, щоб згуртуватися проти більш грізного ворога, а потім розвернувся і з усіх ніг помчав до свого багаття.

II. Розділ

— Пали, чоловіче добрий! Пали! Не церемонься! Христом Богом заклинаю! Не маю більше сили терпіти! Бодай вони були ще малими повиздихали!

Незграбні спроби перепалити сирівець за допомогою тліючої гілляки в першу чергу призвели до того, що бранець прийшов до тями. Оскільки кляп я вже вийняв, то коментарі посипалися відразу. Спершу на адресу бусурман, щоб їм ні дна ні покришки ні на тому, ні на цьому світі, ні в раю, ні в пеклі... А потім і з приводу моєї незугарності і тих нещасних батьків, що навіть на старості літ не матимуть спокою, бо будуть змушені доглядати синочка. Котрий самостійно здатен і в ложці борщу втопитися.

Усе це перемежовувалося рясною лайкою, але... якщо можна так висловитися, дуже коректною. З послідовною згадкою всіх десяти кар єгипетських, грому небесного, кари Господньої, собачої шкури і відходів життєдіяльності свиней, але жодного разу не згадуючи анатомії і не ображаючи батьків.

На адресовані особисто мені епітети я не реагував — розумів, людина на грані. Та й люлька в роті заважала прийняти участь в обговоренні. Можливо, дурість, але розлучитися з єдиною річчю з колишнього життя було вище моїх сил. От і стискав мундштук зубами, поки руки зайняті.

Ремінці піддавалися неохоче, але все-таки вогонь переміг. Вірніше, пута ослабли досить, щоб бранець зміг їх розірвати. І як тільки сириця з хльостким звуком лопнула, бранець, як з катапульти запущений, метнувся до річки. У три гігантських стрибка подолав добрих п’ять метрів і просто з берега шубовснув у воду. А там, де він поринув з головою, вона аж потемніла від мурашні. Немов з лотка висипали... Буде у риб свято.

До речі, про риб. Незнайомець, схоже, теж мав зябра. Крізь прозору товщу я добре бачив, як він сів на дно і почав стягувати одяг. А в міру того, як він оголювався, на поверхню спливали цілі пригорщі комах. При цьому незнайомець поводився настільки невимушено, що мені стало цікаво — як довго він зможе обходитися без повітря? На жаль, відповіді не отримав: одягу на недавньому бранці було не надто густо — шаровари та сорочка. Так що упорався швидко. І тільки після цього висунув чубату голову на поверхню.

— Пречиста Діва Марія, як же ж добре, спаси Христос! Так би і ніжився... а хоч до вечора... — але, всупереч власним словам, тут же посунув до берега. А коли виліз на сухе, насамперед вклонився.

— Чолом тобі, чоловіче добрий. Воістину кажу, врятував ти мене від мук немилосердних! Ну, нічого, аспіди голомозі, дозволить Господь, поквитаємося... — погрозив кулаком із затиснутими у ньому штанами в протилежний бік. Потім знову повернувся обличчям до мене.

— Спасибі ще раз... — тепер він не просто зобразив, а відважив повноцінний земний уклін. Аж чубом трави торкнувся. — Товариш Війська Низового Запорозького Василь Полупуд довіку тебе пам’ятатиме і, як тільки доберемося до православних місць, негайно півпудову свічку за твоє здоров’я в церкві поставлю. Не зійти мені з цього місця, якщо брешу. Тільки ім’я своє скажи. Щоб знати, за кого Бога просити... Він, певна річ, і сам розбереться, але ж дяк питатиме.

Я теж вклонився, як зумів, а ось відповісти не встиг. Задивився. Нічого подібного ні в одному спортзалі чи рекламі здорового способу життя бачити не доводилося. Всі мої сучасники — культуристи і атлети, повісилися б від заздрощів. Рослий, не нижче мене, Василь здавався звитим з рельєфних вузлів, які товстими джгутами ворушилися і перекочувалися під засмаглою до темно-коричневого відтінку шкірою. Не людина, а живий посібник для вивчення будови людського тіла. Зокрема — м’язів. Обличчя, ніби сокирою з мореного дуба висічено. Довгі, вислі вуса чи то на сонці вигоріли, чи то вибілені сивиною. Правий помітно коротший.

— А ти, братчику, як я подивлюся, справний козак. Голий, немов від чужої молодиці вискочив, а люльку з рук не випускаєш. Молодець. Люблю таких.

Полупуд розсміявся і заходився несамовито чухати груди, постогнуючи від задоволення.

Напевно, треба було щось сказати у відповідь, але чесно кажучи, я розгубився. Слово не горобець — скажеш щось не до ладу, замучишся потім виправдовуватися і пояснювати. А якщо ти навіть не знаєш який рік на дворі — ляпнути зайве простіше простого.

— Гей, друже, ти чого мовчиш, наче води в рот набрав? — здивувався козак. — Німий, чи що?..

«Гм, а непогана думка... Дякую за підказку, Василю. На перших порах кращого і не придумати. Можна промовчати і, відповідно, не втрапити у халепу. А там побачимо, що і в яку ціну на Привозі».

І я кивнув. Для наочності зобразивши рух пальцями біля губ і промимрив щось невиразне.

— Он воно як... Буває... — запорожець поставився до моєї ущербності вельми філософськи. — Ну, та дарма. Козак не молодиця, йому не до балачок. Руки-ноги цілі, голова на місці — от і славно. А сигнал товаришам, при потребі, і свистом подати можна. Або іншим знаком...

Навіщо ж іншим? Бажаючи продемонструвати вміння свистіти, я сунув пальці в рота і надув щоки. Ось тільки Василеві такий ентузіазм зовсім не сподобався. Козак опинився поруч чи не швидше, ніж стрибав у річку.

— Я тобі свисну! — вдарив по руці так, що мої пальці вислизнули з рота, і прогарчав в лице: — Я тобі так свисну, що вуха відваляться. Дурману обкурився?

Такий різкий перехід від добродушності до люті, приголомшив настільки, що я лиш дурнувато посміхнувся у відповідь. Мовляв, чого ти? Це ж... жартома.

— От халепа. Він ще й блаженний... — зробив власний висновок Полупуд.

Козак покивав задумливо, водночас немилосердно чухаючись в різних місцях.

— Ото ж я бачу, ти якийсь дивний. Чистенький, доглянутий, руки ніжні. Спершу подумав, що євнух, але ж ні, все на місці. Може, з білого духовенства?.. Хоча, теж ні — занадто молодий для ангельського чину, і люлька, знову ж таки, чернечій братії не подруга... Гм? А ну, перехрестись!

«Хоч сто порцій».

У церкві я за свої двадцять два роки разів десять бував, не більше, але стараннями бабусі Галини Михайлівни та її сестри Ольги хреститися вмію змалку. Навіть кільком молитвам навчений. Так що хресним знаменням осінив себе як належить за православним звичаєм — справа наліво, не забарившись і на мить.

— Добре... — прогудів Полупуд. — Все ж легше, коли життям не чужинцю зобов’язаний.

Козак вивернув навиворіт шаровари, уважно оглянув кожен шов і тільки після цього натягнув штани на себе. Зробив те ж з сорочкою, але надягати не став — простягнув мені.

— Тримай, друже. Господу все одно, а поміж людей прийнято сором прикривати. Та й замерз ти, я бачу. Весь гусячою шкірою вкрився.

Як мокра сорочка може зігріти, я не зрозумів, але від одягу відмовлятися не став. А коли просунув голову в комір, Василь приступив ближче і, не дивлячись на мене, тихенько прошепотів:

— Відкрий рота...

Я і роззявив пащеку. З несподіванки.

— Чуєш добре. Язик цілий... Голову нахили...

Міг би і не просити. Оскільки його долоня вже лягла на потилицю, і моя шия сама зігнулася під обставинами незборимої сили. Потім пальці козака несподівано дбайливо доторкнулися до шраму на маківці. Минулого тижня ми з батьком хвіртку на дачі лагодили. Вірніше, батько ремонтував, а я був напохваті. Подай-принеси-прибери. Та й то примудрився посковзнутися і в’їхати довбешкою точно в завісу. Крові було... Рана хоч і невелика, але доволі глибока, щоб слід залишився. От його Василь і намацав.

— Угу... Рубець свіжий. Хоч і побіжно прилетіло, але мабуть забило памороки міцно. Отже, то не вроджена німота, а від удару... — зробив висновок самозваний лікар. — Це мене тішить, друже. Проси у Господа милості, і якщо буде на те воля Його — небавом заговориш. Доводилося, знаєш, бачити, як бувалі козаки, не рівня тобі — загартовані воїни, німими з кривавої січі вибиралися, а потім — хто через годину, а хто й через пару років — але дар мови повертали. Ну, а я вже, будь певен, до твоєї молитви і своє прохання приєднаю. З усією щирістю та набожністю.

«А за це, пане Василю, окреме спасибі. Не за молитву, а що ще одну пораду дав. Значить, якщо я на днях заговорити надумаю, це нікого не здивує».

— Шкода тільки, що імені твого так не дізнався. Доведеться прізвисько придумати... Треба ж якось звертатися... — і Полупуд втупився в мене, задумливо примружившись.

З таким поворотом сюжету я погодитися не захотів. Козацькі прізвиська інколи такі хитромудрі бували, що при дітях і жінках навіть не вимовиш. Тому підняв руку, привертаючи увагу запорожця, потім присів і став виводити мундштуком на піску великі літери. Неквапливо, як дитина. Все ж середньовіччя на дворі.

— То ти грамоті вчений? Це добре... — зрадів запорожець. — Сам я, правда, тільки деякі літери знаю, але подивитися можна...

Став у мене за спиною і став читати вголос:

— Покой... Ять... Твердо... Рци... Петро, чи що?

Я кивнув. Двічі.

— Ну, то зі знайомством, Петре... — козак Василь радо зграбастав мене в обійми і стиснув так, що замалим ребра не хруснули.

Я з семи років по різним секціям ходив. Футбол, плавання, водне поло, самбо... На першому курсі, коли ще встигав поєднувати навчання з тренуваннями, кандидата по боксу зробив. Потім студентське життя закрутило і не до спорту стало, але й тепер не рідше ніж раз на тиждень в «качалку» заглядав. А вдома, під настрій, півторапудову гирю тягав... Та й зарядкою не гребую. Загалом, слабаком себе не вважаю, і все ж — відчуття було таке, наче під прес потрапив. Неймовірна сила у людини...

Ні, що не кажіть, а пощастило з першим зустрічним. Причому козак ще й вважає себе зобов’язаним. Так що тепер я тут точно не пропаду. Де саме б це «тут» не знаходилося. І коли...

— Звитяжне ми з тобою військо, Петрусю... — оглянувши нас, скептично хмикнув Полупуд. — Шаровари і ті одні на двох.

Замість відповіді я лиш руками розвів.

— Ну, та й дарма. Обновку завжди можна поправити... — продовжив міркувати вголос запорожець, для чогось озираючись на всі боки.

Невже вважав, що одяг тут ось так, запросто валяється? Недоїдки біля вогнищ були. Але тепер, коли я більше не один, нахилитися і підняти огризок паляниці з землі, — витоптаної чобітьми, перемішаної з попелом і жупелом, — стало соромно. От уже дійсно: людина на багато речей здатна, коли впевнена, що ніхто не бачить, і зовсім інше — на людях.

— Вчора одного з невільників гадюка вкусила... Влітку, особливо перед грозою, вони злющі, — помітивши моє здивування, поділився думками козак Василь, заодно пояснюючи вчорашню веремію.

— Отруту я висмоктав. Але, коли попросив татарина вогню — ранки припекти, цей сучий потрох взяв і зарубав Грицька. Просто так... Заради забави. І бачив, падлюка, як я з укусом возився і кров спльовував... Щоб його, кобилячого сина, разом зі свинячими тельбухами закопали!..

Козак зло сплюнув і перехрестив рот.

— От я і не стримався. Шкода, що тільки лівою рукою дотягнувся. Зате, доклав від душі... — Полупуд продемонстрував важкий кулак. — Голомозий тільки чобітьми блиснув...

Я з повагою кивнув. Таким «молотом» можна запросто биків на бойні глушити.

— А потім на мене інші накинулися. Хряснули чимось по потилиці... теж, не шкодуючи. Так що світ замакітрився і не

пам’ятаю більше нічого. Начебто, ще били, але то вже як уві сні. Отямився, коли ти мене вуглиною припікати став... — Полупуд мимоволі покосився на розворушений мурашник і помітно здригнувся. — Тьху, напасть анахтемська... Бережи тебе Господь і Пречиста Діва Марія, Петрусю... Не дав пропасти ні за понюх тютюну.

Помовчав трохи і продовжив спокійніше.

— Так ось, що думаю. Бусурмани не стали обтяжувати себе похороном Грицька. У кращому випадку — бур’янами притрусили.

Я відразу і не зрозумів, до чого запорожець хилить, а коли здогадався — недовірливо витріщився на нього. Василь зрозумів запитання і без слів.

— Згоден. Не за християнським звичаєм небіжчика роздягати. Але ти, Петрусю, сам поміркуй... По-перше, ми поховаємо бідолаху. Що само по собі вже добре діло і нам зарахується. По-друге, душі, коли вона перед ликом Господнім постане, все одно — голим небіжчик у могилі спочиває чи в ризах кармазинових. А по-третє, нам з тобою ще ясир від бусурман відбивати. А це, брате, така праця, що її краще в штанах робити. Бо багато повзати доведеться. При цьому бажано зайвий раз не відблискувати... білим тілом.

Полупуд коротко реготнув і тицьнув мене кулаком під ребра. Вельми дошкульно.

— Зрозумів, друже?

О-хо-хо... Перевагу одягненого перед голим козак міг не розжовувати — і так все зрозуміло. Але натягувати на себе шаровари небіжчика... коли в ці часи про спідню білизну ніхто ще й не чув... Чорт... А з іншого боку, чи не занадто вибагливим я став? Як на того, хто зовсім недавно готовий був недоїдками харчуватися... Секонд-хенд йому, бачте, не догодив. Фірму від кутюр’є подавай.

Тим паче, що як по-розумному до справи підійти, то нічого страшного. Мурашник є. Нехай він западеться... Накрити на годинку одягом — кращої дезінфекції годі й придумати... Після випрати з пісочком і можна носити, як власний.

— О! — козак Василь вказав рукою на горбок свіжої землі. — Здається, я наклеп на бусурман звів. Не полінувалися поховати... Ні, це зрозуміло, що яму невільники вирили, а все ж — не кинули, як падлину. Гаразд... За це і я, коли прийде час, такою ж монетою відплачу. До заходу сонця закопаю.

Полупуд підійшов до могили, потім глянув на мої руки, на свої і похитав головою.

— Ні, Петрусю. З тебе користі не буде. Сам впораюсь. А ти поблукай навколо, роздивися. Може, ще що потрібне знайдеш. Ну, і помолися за обох... Богу про себе нагадати ніколи не зайве, — потім опустився на коліна і широко перехрестився. — Прости нас грішних, Господи. Сам бачиш... Не користі ради, а токмо по нужді великій... — і почав відгортати землю.

Складені човником мозолясті долоні Полупуда розкопували пухкий ґрунт не гірше совкової лопати, так що я послухався козака і не став напрошуватися з пропозицією допомоги. Дійсно, тільки заважати буду. Краще й справді спробувати молитву згадати... Оскільки доля хоч і зіграла зі мною злий жарт, виштовхавши за борт звичного життя, про рятувальне коло все ж не забула. У вигляді козака-за-порожця.

Заодно і про інші потреби подбаю. За всією цією метушнею геть особисту гігієну занедбав — а організм вимагає. Звик до розкладу. Ще з першого класу привчений. О сьомій тридцять — що хочеш роби, а забезпеч йому водні процедури. А також усе те, що їм передує. Як сказав мудрець, в чистому халаті і про високі матерії думати зручніше.

Приглядів я у верболозі місцинку позатишніше і потрусив у той бік... Добре під ноги дивився. І двадцяти кроків відбігти не встиг, як буквально налетів на труп... Вірніше, я спершу подумав, що то якесь лахміття, викинуте через цілковиту непридатність, такий воно мало жалюгідний вигляд. Але коли придивився, то аж здригнувся від огиди. Біля моїх ніг лежала не купа ганчір’я, а обезголовлене тіло.

У замішанні я зовсім забув, що прикидаюся німим і мало що не гукнув Василя. На щастя, він озвався першим.

— Ти поглянь, Петре, що я відкопав! Це ж бусурман, трясця його матері! Тринадцять пресвятих апостолів! Ото ж бо я не міг зрозуміти: чого голомозі на мене так напосілися, що на гроші наплювали і стратити вирішили. А виявляється, я того охоронця таки прибив... Ну, і шайтан його бери.

Поки козак все це прокричав, я трохи заспокоївся і, дотримуючись ролі німого, замахав руками і замугикав, привертаючи його увагу.

— Чого тобі? — невдоволено пробурчав січовик.

Я повторив мукання голосніше, жестами підкликаючи Василя і тикаючи пальцем під ноги.

— Зараз, постривай. Не горить же?

Я потис плечима і кивнув. Небіжчикові справді «не горіло». Що б у світі не відбувалося — його це вже не турбувало.

— Ну, і що ти на це скажеш, Петре? Ага, ну так... Тоді послухай, я сам скажу... Якщо вже не щастить, то і кінь в стайні віслюком обернеться. Ні тобі халата, ні чобіт... Обібрали друзі небіжчика до нитки, тільки саван посмертний... Втім, якщо полосу відрізати, то на одну плахту вистачить. І підперезатися. Все ж краще, ніж голяка... Зараз витягну голомозого — подивимося. Чого застиг, як пень? Іди сюди... Чи справді важливе що знайшов?.. Гм, а куди ж тоді Грицька поділи?

Я розвів руками. Мовляв, і так, і ні... Але потім все ж кивнув і ще раз вказав собі під ноги.

— От горе... Гаразд, іду.

Запорожець одним спритним рухом виплигнув з могили і пішов до мене. Глянув на безголове тіло, зітхнув і перехрестився.

— Прийми душу, Пречиста Діво, раба Божого... Грицька. Насильницькою смертю помер — значить, мученик. Бач, як воно виходить, Петре. Перехвалив я бусурман. Думав, щось людське в них залишилося, а вони — людину, як стерво, кинули. Звірині на поживу... Бери за ноги, до могили понесемо. О, а голова де? — лише тепер звернув увагу на відсутність частини тіла Полупуд.

Я знизав плечима. Подивився навколо, скільки зріст і трава дозволяла. Може, татари голову в кущі закинули, насміхаючись над покійним? Або й у річку зіпхнули...

— Потім пошукаємо, берися...

Полупуд нагнувся і взяв небіжчика за плечі, я, ковтаючи клубок, що підступив до горла, примусив себе потягнуться до ніг трупа, але в цей момент запорожець насторожився, пригнув голову, немов прислухався до чогось, і приклав палець до губ:

— Тихо!

Мабуть, за звичкою. Я ж «німий». Ясна річ, що помовчу.

— Здається, верхи хтось скаче... З того боку.

Василь вказав на протилежний берег.

— Думаю, Сафар-ага вирішив послати когось, перевірити, як я поживаю. Або добити... Ну, що ж, зустрінемо дорогого гостя, як годиться за козацьким звичаєм.

Запорожець почухав потилицю, щось прикидаючи, а потім продовжив:

— Значить так, Петре. Я встану біля дерева, а ти ховайся у могилу. І не висовуйся. Сам впораюся...

«Куди?! — я мало знову не заговорив і ледве встиг проковтнути слова, що вже злітали з язика. Зате замугикав якісно, допомагаючи собі бурхливими жестами, що мало означати: «Я не хочу лізти в могилу! Навіщо? Краще в кущах перечекаю!»

— Боїшся мерців, чи що? — здивувався Полупуд. — Це ти дарма, друже. За теперішніх часів небіжчики самий сумирний народ. Опівночі, та ще в повний місяць, я і сам не став би ризикувати, але посеред білого дня чого боятися? Біда, братику мій, не в землі лежить, а на коні скаче.

Усе одно, не переконав. День чи ніч — а в могилу не полізу. Я вперто помотав головою і про всяк випадок позадкував.

— Гаразд, гаразд... — поступився козак. Мабуть, не було часу на суперечку і вмовляння. — У кожного свої примхи. Ховайся у верболозі... Та швидше. Чуєш: бусурман коня не шкодує. Ось-ось біля переправи покажеться... Стій!

Полупуд всупереч своєму ж наказові зберігати тишу гаркнув так, що я аж присів.

— Геть заморочив голову... Сорочку знімай! Мене ж одягненим прив’язали...

«Чорт! Добре що Василь про це згадав. Інакше всій засідці гаплик... Навряд чи татарин вирішив би, що сорочку мурахи зжерли. А запідозривши недобре, міг завиграшки зрешетити козака стрілами, навіть не наближаючись».

— ♦ —

Німим я прикидаюся навмисне, а ось глухий, схоже, по-справжньому. Тому що тупіт копит почув майже одночасно з тим, як вершник, що наближався неквапливою риссю, показався на протилежному березі. До цього часу я встиг не тільки в кущах залягти і зачаїтися, а й до тридцяти дорахувати... Цікаво, на якій же відстані Полупуд його почув? Виходить, кілометрів за три, не менше.

Татарин пустив коня вбрід, а сам підвівся у стременах і уважно роззирнувся на всі боки. Те місце, де я ховався, настільки йому не сподобалося, що воїн притримав коня і зупинився, не виїжджаючи на берег. Ні-ні, помітити мене він не міг. Сховався я добре. Але одного не врахував — рій мошви... Голий чоловік для них, як накритий для бенкету стіл, так що на запах поту злетілася комашня з усієї околиці. Добре, хоч не кінські оводи... І не побачити танцюючу наді мною хмару міг тільки сліпий...

Я вже напружився, збираючись втікати, якщо бусурман рушить сюди, але тут татарин, мабуть, пригадав, що приблизно в це місце відволокли труп невільника, і заспокоївся. Навіть посміхнувся... Нас розділяло не більш двадцяти кроків, так що мені добре було видно, як заворушилися на темному і круглому, мов підгорілий млинець, обличчі ординця тонкі тарганячі вуса. Далі татарина цікавив уже тільки Полупуд.

Козак, до речі, вельми правдоподібно вдавав втрату свідомості. Висів на вербі, безвольно зігнувши коліна... і навіть не дихав, здається... Якщо б не знав правди — я би повірив, що він непритомний або й дух спустив.

— Ісенмесез, касак?! — прокричав тим часом ординець. Або якось так. Ні татарської, ні турецької мови я не знаю. Але сенс фрази в перекладі не потребував. Досить запитальної інтонації. Мовляв, як ся маєш, ще не здох?

Не чекаючи відповіді, татарин зупинив коня навпроти фальшивого «великомученика» і ще щось промовив, тільки тепер він сидів спиною до мене, і я нічого виразно не розчув. Втім, і так би не зрозумів... Запорожець і на цей раз промовчав. Тоді ординець спішився і, посміюючись, рушив ближче до Полупуда...

Як тільки бусурман підійшов достатньо близько, щоб до нього можна було дотягнутися, запорожець ожив і змахнув руками. Пролунав мерзенний тріск, як при падінні переспілого кавуна на бетон. Після чого татарин впав на землю і засукав ногами, а потім завмер і більше не ворушився. Його кінь, відчувши запах крові, стривожено фиркнув і відбіг кроків на двадцять. Там зупинився, повернув голову і коротко заіржав.

— Все, Петре, можеш не ховатися. Виходь, поки мухи не загризли... — покликав мене Василь, витираючи долоні об штани. — Холера... не розрахував трішки. Але так теж непогано вийшло. Навіть не пискнув, голомозий... — запорожець сіпнувся і відчайдушно зачухався. — Та щоб вам крізь землю провалитися! Зовсім озвіріли, гаспидське сім’я!

Полупуд розвернувся і вже вдруге прожогом кинувся до річки, на бігу стягуючи через голову сорочку. Перечепився об щось і брилою гепнув у воду.

Ну, звісно... Мурашину купу ми хоч і розкидали, але основа мурашника, як і раніше, залишалася між коренів верби. І Василеві, щоб ординець не запідозрив обману, довелося знову залізти в нього ногами. Що вкрай розлютило вцілілих мурах, котрі тільки-тільки почали відбудовувати зруйнований дім.

— От же дивна штука життя наше, Петре... — просторікував, сидячи по шию у воді, запорожець. — То так поверне, то сяк викрутить. І півгодини не минуло, як ми одні шаровари на двох ділили, а тепер у нас всього вдосталь. Навіть чоботи є. І кінь! Дивні діла твої, Господи. Нізащо нам, смертним, що не зрозуміти, коли і за що благословиш, а коли — покараєш.

Краєм вуха вислуховуючи мудрість, що осінила запорожця, я попрямував до коня, котрий смирно чекав обабіч і лиш час від часу косив оком в наш бік. На відміну від господаря, він був живим, — і його вигляд, незважаючи на загальну занедбаність, не викликав у мене блювотних позивів.

Ніколи не думав, що буду так бурхливо реагувати на небіжчиків. У телевізорі вони зовсім інакші... І сценки з молодими слідчими, яких нудить при вигляді трупа різного ступеня свіжості, мені теж здавалися смішними. До сьогоднішнього дня. Виявляється, у смерті обличчя не стільки страшне, як огидне і смердюче...

— Гей-гей! Ти куди?.. До коня не лізь! — скрикнув Василь стривожено, помітивши мій маневр. — Татарські бах-мати[6]